01 жовтня 2016 року в газеті "Дзеркало тижня" було опубліковано статтю В.Б. Петровського "Соціальні реформи: невігластво, популізм чи цинічний злочин?"

Розміщуємо тут початок статті:

Порівнюючи теоретичні й практичні стандарти в царині соціальної політики європейського співтовариства з неконтрольованим (чи, може, навпаки?) соціальним хаосом в Україні, навряд чи в когось виникає сумнів, що соціальної політики як цілісного комплексу в нашій країні не існує. Насумніше, що високопосадовці, так і не зрозумівши її особливостей, у кращому разі нічого не змінили, а в гіршому (як в останні роки) — довели до зубожіння "і мертвих, і живих, і ненароджених". І при цьому вони за свої діяння не розплачуються політичним небуттям, навпаки — йдуть на підвищення в уряді або й надалі передають "передовий досвід" у парламенті. Докладний аналіз усього масиву соціальної політики України не вкладається в рамки цієї публікації. Проте на окремі, особливо небезпечні моменти, пов'язані з незахищеними верствами населення, насамперед інвалідами, слід звернути увагу невідкладно. Мабуть, найгарячішою була і залишається проблема заробітної плати. Але на етапі потенційного отримання роботи перед інвалідом постає інша низка перешкод: практично вся інфраструктура не пристосована до потреб жодної нозології інвалідності; досить проблематичне, незважаючи на державні гарантії, працевлаштування та інші, не менш значущі, проблеми. На практиці кошти Фонду соціального захисту інвалідів, який отримує штрафи за відсутність працевлаштованих інвалідів, використовуються куди завгодно, тільки не за призначенням. Відповідно, ефект від такого працевлаштування нульовий, хоча серед людей з інвалідністю є велика кількість висококваліфікованих фахівців у сферах економіки, науки, культури, послуг. Є серед них і ті, що здобули професію, навчаючись у реабілітаційному центрі за кошти Фонду соціального захисту інвалідів, але самостійно працевлаштуватися так і не змогли. Реально це практично неможливо — такі люди не потрібні роботодавцеві. Тож інваліди (не йдеться про легкі форми інвалідності, коли людина практично зберігає працездатність, але має групу інвалідності) працевлаштовуються лише "теоретично", тим більше що законом це не заборонено. На практиці все відбувається дуже просто. Інвалід, по суті, продає свою трудову книжку, отримуючи за це кілька сотень гривень на місяць. Різниця між офіційною зарплатою і тими кількома сотнями гривень на законних підставах іде до кишені роботодавця. Таке фіктивне працевлаштування дозволяє роботодавцеві не сплачувати штрафів до Фонду соцзахисту інвалідів: адже існує законодавчо встановлена квота на працевлаштування інваліда. Тобто ситуація вигідна для всіх: інвалід отримує невеличку доплату до пенсії, роботодавець убезпечує себе від потенційного штрафу та ще й має бонус у вигляді цілком легальних готівкових коштів. По суті, працевлаштування трудової книжки є рабством у законі, але кожен виживає як може. Скоріш за все, причина цього багаторічного окозамилювання не в злих роботодавцях, яким невигідні недолугі обіцянки держави, а в державній політиці, яка роками не сприяє працевлаштуванню людей з інвалідністю, а елементарно дурить як їх, так і роботодавців....
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/SOCIUM/socialni-reformi-neviglastvo-populizm-chi-cinichniy-zlochin-_.html