Вітаю Вас Гість!
12:03 Другий Київський форум волонтерів | |
| 08 грудня 2022 року відбувся Другий київський форум волонтерів. Мої колеги, організатори і учасники форуму вже зробили і ще зроблять значну кількість публікацій про нього, в яких докладно висвітлять перебіг заходу і проаналізують його результати. Не сумніваюся, що форум матиме заслужений позитивний резонанс і дасть поштовх до розвитку волонтерського руху в Україні і підвищенню ролі громадянського суспільства в Україні в цілому в нашій державі. Я ж зі свого боку хочу зупинитися в цій публікації на окремих важливих аспектах, які стосуються панелі Форуму, присвяченій фізичній, психологічні, соціальній реабілітації і соціалізації учасників бойових дій та цивільних громадян, які постраждали внаслідок російської агресії в Україну. Ця панель стала наслідком проведення в Україні круглого столу від 23-го листопада 2022 року, безпосередньо присвяченого означеній проблеми, яка нині постала в нашій державі з надзвичайною гостротою. Вважаю за доцільне зосередити увагу на саме цих аспектах тому, що в окремих виступах спікерів від органів влади, проглядало, як на мою думку, або недостатнє розуміння проблеми (а відтак - і відсутність бачення шляхів її вирішення), або нерозуміння всієї глибини можливої катастрофи державного масштабу, яка може статися в разі не вирішення означених проблем, а відтак, знов-таки, не впровадження в терміновому порядку комплексу необхідних кроків для боротьби з завтрашнім наслідками не так навіть від відсутності медичної чи фізичної реабілітації, яка так чи інакше буде здійснюватись, а через відсутність комплексної психологічної та соціальної реабілітації й соціалізації учасників бойових дій і цивільних громадян, які постраждали від російської агресії, окупації і бойових дій в цілому. В резолюції круглого столу надані пропозиції, напрацьовані громадянським суспільством, впровадження яких обов’язково сприятиме розв’язанню цих проблем в Україні. Однак виступи, почуті на Форумі, підштовхнули мене до додаткових коментарів і висловлення власної думок щодо почутого. Отже, розпочну з того, що поранені учасники бойових дій і цивільні громадяни хоч і отримують статус учасників бойових дій, але ж не існує такої нозології інвалідності. А отже, всі вони, залежно від виду поранення, стануть людьми з інвалідністю конкретної нозології (тобто людьми з захворюваннями опорно-рухового апарату, зору, слуху тощо). І вже як люди з інвалідністю конкретної нозології будуть отримувати медичне лікування, фізичну реабілітацію, соціальний захист. І їхні проблеми будуть вирішувати різні міністерства і відомства: Міністерство ветеранів, Міністерство соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, а також відповідні структури органів місцевої виконавчої влади, що, як кожна «найважливіша» бюрократична структура у великому бюрократичному тілі, не могли, не можуть і не зможуть знайти між собою спільну мову А відтак кожен з них гратиме власну музику на окремих музичних інструментах. Зважаючи на те, що досі координації в їх діяльності не існує, звичайні люди з інвалідністю все життя ходять по колу, вирішуючи то одну проблему ту іншу Тож зрозуміло, що держава мала б запровадити чітку координацію органів влади у вирішенні проблем людей з інвалідністю ще десятки років тому. А нині, у зв’язку з війною і її наслідками, це має бути зроблено терміново. Зауважу, що в демократичних країнах світу згадана координація не лише існує, але її відсутність була б просто неможливою. Незважаючи на це, сьогодні, в умовах існуючого в Україні механізму державотворення, таку координацію між всіма профільними міністерствами і відомствами запровадити просто неможливо. Тому хтось в державі повинен взяти на себе координаційні функції. І, якщо це буде не конкретне міністерство, то хто саме? Згадану функцію цілком природно міг би взяти на себе омбудсмен (урядовий уповноважений) з питань людей з інвалідністю в Україні, оскільки означені функції, відповідно до Конституції України, належать до компетенції уряду. Тим більше, що у Офіса Президента України відсутня посада відповідного омбудсмена, та й повноваження його стосуються трошки інших напрямків. Хоча, в разі зміни конституційних повноважень, цим, безумовно, міг би займатися і омбудсмен при Президенті України. Однак, по-перше, для здійснення такої діяльності обудесмен мав би бути наділений по-перше належними повноваженнями, а по-друге таку посаду мала б обіймати людина, яка має належні професійні і організаційні якості, а також відповідний досвід, який допомагатиме їй здійснювати такий важливий і відповідальний обсяг роботи. Знов-таки, для цього необхідна політична воля і відповідні рішення чи то Верховної Ради, чи то уряду, чи то Президента України (залежно від підпорядкування згаданого координатора). Наприклад, громадянське суспільство міста Києва вийшло з ініціативою, щоб виконувати в місті Києві означені функції і здійснювати контроль за органами влади і суб’єктами економіки по вирішенню проблем людей з інвалідністю та дотримання їх прав і свобод, відповідно до конвенції ООН «Про права людей з інвалідністю», міжнародних норм й верховенства права та чинного законодавства України, в якому декларативно передбачені такі права для громадянського суспільства України, спільно з Омбудсменом з прав людей з інвалідністю в місті Києві. Але й досі у влади міста Києва відсутні політична воля і бажання підтримати такі ініціативи громадянського суспільства нашого міста Києва. Чи буде така воля у Верховної Ради України, Президента України або ж українського уряду, ми побачимо. Саме від цього залежатиме швидкість вирішення проблем учасників бойових дій, цивільних громадян, що постраждали внаслідок російської агресії в Україні, ну і, безумовно, всіх людей з інвалідністю. Але ті громадяни, як учасники бойових дій, так і цивільні громадяни, що не стали людьми з інвалідністю, але отримали важкі психологічні травми внаслідок російської агресії (а це переважна більшість громадян України), потребують серйозної, кваліфікованої психологічної реабілітації. І їх зі зрозумілих причин значно більше, аніж тих, хто отримав інвалідність. Ці українські громадяни також іноді потребують медичної і фізичної реабілітації, але найголовніше – їм потрібна якісна психологічна реабілітація з подальшою соціалізацією в суспільство. І створення ще однієї реабілітаційної установи лише для учасників бойових дій, з метою виключно медичної чи навіть фізичної реабілітації як в місті Києві, так і в будь-якому іншому місті України, особливо з огляду на завтрашню перспективу, є марним і нераціональним витрачанням бюджетних коштів. З метою медичної реабілітації необхідно всього лише належним чином оснастити медичні установи, санаторії, існуючі реабілітаційні центри, які за цієї умови зможуть належним чином виконувати задачі, поставлені перед ними. Що ж до психологічної реабілітації, то з нею ситуація є значно складнішою. Важко собі зараз навіть уявити, якій саме кількості громадян нашої держави в найближчому майбутньому (якщо не просто зараз) потрібна буде якісна психологічна підтримка й допомога. Проте станом на сьогодні в Україні немає ні фахівців, ні достатньої кількості інфраструктури, ні потрібної кількості обладнання для проведення такої роботи. А головне – відсутні розуміння й готовність держави здійснювати такий об’єм роботи. Тепер мені хотілося б повернутися ще до одного надзвичайно важливого питання, що його на Форумі піднімали волонтери і самі учасники бойових дій. Воно, на думку практично всіх волонтерів, що виступали з трибуни Форуму, вже давно не лише назріло, але й перезріло. В демократичних країнах світу це питання вже вирішено, однак в Україні ним досі ніхто не займається, навіть попри те, що вигадувати тут нічого не потрібно, варто лише запозичити міжнародний досвід й впровадити його в Україні. Як наочний приклад, наведу досвід Німеччини. Там така структура має назву Sozialamt. В Україні найближчим аналогом цієї установи є соціальна служба. Але в Німеччині це, фактично, єдине соціальне вікно, функцією якого є вирішення всього комплексу соціальних питань на місцях. Щоб було більш зрозуміло, трохи поясню. Особа з інвалідністю чи будь-яка особа, яка потребує тієї чи іншої допомоги, особисто чи з допомогою сторонні особи записується на зустріч, отримує так званий «термін» (це талон, який необхідно отримувати На відвідування будь-якої структури в Німеччині) на конкретний день і конкретний час і, прийшовши на зустріч, спілкується з модератором, тобто людиною, яка надає першу необхідну допомогу, допомагає оформити потрібні заяви, папери, пояснює, що, як і коли потрібно зробити для вирішення проблеми, а, в разі необхідності, допомагає записатись на зустріч з потрібним фахівцем, до компетенції якого належить відповідне питання. І далі кваліфіковано і швидко, залежно від того, наскільки складним є конкретне питання, щодо якого зверталися, поступово його вирішує з остаточним оформленням вирішення цієї проблеми, аж до її остаточного розв’язання. Тобто громадянин не дзвонить по сотні телефонів, не бігає по десяткам кабінетів, а приходить, навіть якщо це потребує певного часу, до конкретного «єдиного вікна» і його проблемою починають займатися профільні фахівці, які курують її до самого завершення, тобто до вирішення. Чи можна це зробити в Україні? Безумовно, можна. Чи це складно? Думаю, ні. Тим більше, Україна має такий досвід. Наприклад, Центри обслуговування платників податків, відвідувачі яких обслуговуються згідно електронної черги. Але для цього потрібно, з одного боку, бажання, а з іншого боку - підготовка фахових кадрів. Зупинюся ще хоча б в двох словах на питанні фахових кадрів. Це обов’язково слід зробити, а надто - після того, як я почув у виступі на форумі від посадової особи одного з міністерств про те, що первинну психологічну допомогу вони планують вирішити надзвичайно просто, доручивши цю функцію соціальним працівникам, тим чи іншим чиновникам, посадовим особам, а можливо (це вже моя версія, але чому б і ні?), навіть прибиральницям. Вони ж теж посадові особи і, напевне, гарні люди. А що тут дивного? Хіба ми не знаємо, що якісний склад нашого чиновницького апарату є однією з головних причин того, що ми маємо такий результат розвитку нашої держави, який маємо. Якщо вже навіть відповідальні посадовці профільних міністерств не розуміють того, що психологічну допомогу повинні надавати саме фахівці, бо в іншому разі замість психологічної допомоги людина буде остаточно травмована і скалічена, можливо - назавжди, бо виправити наслідки некваліфікованого втручання складно навіть дуже кваліфікованому спеціалісту, то про що можна розмовляти далі? Особливістю українського менталітету, як, втім, і громадян інших країн пострадянського простору, є те, що звертатися психолога соромно. Саме через це на першу, небажану зустріч з фахівцем психологічно травмована особа, як правило, йде зі стороннього примусу, а не з власного бажання, наїжачена і напружена, як струна. І тут навіть форма прийому пацієнта, не слово і не погляд, а дихання, думки, рухи, манера розмови фахівця під час першого з ним контакту здатні або дати поштовх до початку процесу подальшої реабілітації людини, що отримала психологічну травму, або раз і назавжди закрити цій людині шлях до психологічної реабілітації і подальшої соціалізації. А відтак - назавжди залишити людину наодинці з її психологічною травмою, навіть у випадку, коли нею завершено медичну і фізичну реабілітація завершено, виліковані фізичні рани і навіть пройдено соціальну реабілітацію й отримано належний пакет соціальних гарантій. До речі, саме таку ситуацію ми зараз в переважній більшості випадків і спостерігаємо. Тож підготовка таких фахівців є одним з найважливіших завдань, які необхідно вирішувати, причому не в тих вузах, які взагалі не дотичні до означеної проблеми, але продовжують штампувати дипломи, а профільними фахівцями і в профільних ВНЗ. Або хоча б на спеціалізованих курсах (принаймні протягом найгострішого етапу), якщо фахівці, що їх проводять, впевнені, що психологи, підготовлені ними, можуть кваліфіковано надавати первинну допомогу, а отже – їх можна допускати до роботи з особою, яка отримала психологічні травми. Я дуже сподіваюся, що і резолюція круглого столу «Фізична та психологічна реабілітація учасників бойових дій, цивільних громадян України, які постраждали внаслідок російської агресії в Україні. Створення міжнародних стандартів комплексного безбар’єрного простору і подальшої соціалізації їх в суспільство» від 23-го листопада 2022 року і результати Другого Форуму волонтерів, в тому числі - і думки, висловлені мною в цьому дописі, будуть почуті засобами масової інформації, органами влади та громадянським суспільством, в тому числі – волонтерами, і стануть основою для формування комплексних кроків для вирішення проблеми фізичної, психологічної, соціальної реабілітації й соціалізації учасників бойових дій і цивільних громадян, які постраждали внаслідок російської агресії в Україні. Саме ці кроки в подальшому приведуть до відвернення можливої національної катастрофи і спільними зусиллями органів влади в Україні та громадянського суспільства, в тому числі – волонтерів, а також закордонних партнерів як з державного, так і з недержавного сектору (в тому числі тих, які пройшли цей шлях, напрацювали знання та досвід та успішно продовжують зараз вирішувати ці проблеми у власних країнах), подолають цю загрозу для української держави та для українського суспільства в цілому. Вже за традицією хочу подякувати Анатолію Микитовичу Павленку за чудові фото з Другого форуму волонтерів. Прикріплення: Картинка 1 · Картинка 2 | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |