Вітаю Вас Гість!
13:00 Аналітична стаття Володимира Петровського | |
| Пропонуємо вашій увазі повну версію нової статті Володимира Петровського щодо поточної політичної ситуації та проблем з поставками зброї в Україну ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ДЕМОКРАТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ЧИ ЦИНІЧНЕ ФАРИСЕЙСТВО ПОЛІТИЧНИХ ЄЗУЇТІВ? Частина 1 Пам‘ятаєте унікальний і досі належно не оцінений шедевр Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц»? А саме –один із візитів маленького Принца на планету, якою правив король. Тоді ви легко згадаєте й пацюка, якого Король періодично засуджував до страти, але регулярно милував. Бо, стративши його, монарх не лише втрачав єдиного підданого, але й, в його особі - ворога для протистояння. З втратою ворога, який забезпечував Королю сенс життя (протистояння з цим ворогом) в його потенційних підданих зникала потреба в захиснику і гаранті, неважливо чого – їхньої безпеки, сенсу життя чи політичноі та економічноі захищеності. Тож чим лютіший ворог, тим кращим потаємним другом він може бути, а його наявність забезпечує міць і процвітання. Хто ж в цьому випадку добровільно рубатиме гілку, на якій сидить? Втім, повертаючись на грішну землю з казки та її, на перший погляд, чудернацьких планет і звичаїв, зауважу: ні в бізнесі, ні в політиці друзів не буває, в ній є виключно політичні, карєрні чи шкурні інтереси. А відтак, треба бути сильним, потрібним або ж майстерним політичним шахістом, щоб тобою не харчувалися і, зрештою, спільно з «друзями» не з‘іли політичні акули. Ким в цьому переліку є Украіна? З одного боку, ми, начебто не відповідаємо жодному критерію, бо і «друзі-партнери» нас роззброїли силоміць, як безпорадних тюхтіїв, і політичні шахісти з нас, зважаючи на наш політичний бекграунд, ніякі, і потрібними ми нікому не були, як багато громадян вважало, окрім сусідського людожера єзуїтського походження. З іншого ж боку, ми підходимо під всі три категорії, бо це Україна, попри негройсмейстерські досягнення на політичній шахівниці, є однією з найстарших націй на планеті, попри роззброєння і «друзями-партнерами», і власними шакалами, Україна зупинила і успішно протистоїть могутньому й жорстокому світовому агресору. Попри, як комусь здавалося, непотрібність України, саме від неї, від волі, мужності та жаги до перемоги украінців сьогодні залежать доля і майбутнє не лише Європи, а й планети в цілому. Де ж тоді настільки глибоко і так ґрунтовно порився собака, і якої саме вагі мав бути той собака, що лише повномасштабне вторгнення рашистськоіі імперії в Україну триває вже півтора року, та не просто вторгнення, а супроводжуване нелюдськими звірствами, злочинами проти людяності, яких за всю історію існування планети не міг собі уявити жоден деспот чи диктатор, з гітлерівською Німеччиною включно. Тобто, евакуюючи амбасади з Києва, наші партнери добре розуміли, що найближчими днями очікується повномасштабне вторгнення агресора в Україну. Розуміли, що в Україну прийде друга армія світу, між тим, у нашої держави відсутні належні зброя та ресурси для самозахисту. І все ж партнери, декларуючи на словах безумовний захист прав людини, демократію та безпекові принципи та добре розуміючи, як в подальшому розгортатимуться події, замість того, щоб спинити агресора (а наврядчи хто має сумнів в тому, що демократичний світ дійсно володіє можливостями), вивозять свої амбасади і, фактично, лишають нашу державу напризволяще, на поталу агресору, відверто заявляючи про те, що, як не за 3 дні, то за тиждень Україну буде захоплено. Чи не за схожим сценарієм був зданий Крим, потім Донбас, а потім, фактично, і всі інші території України, чи то випадково, чи просто за замовчуванням, добре, коли не за домовленостями. Той факт що життєво необхідна Україні зброя ні від Сполучених Штатів, ні від Німеччини так і не надійшла, навіть більше - відповідні рішення з цих питань досі не прийняті ні президентом США, ні канцлером Німеччини, не може на наштовхнути на певні думки і висновки. Чи випадковим є цей збіг обставин? З якою метою приймаються (точніше – не приймаються) означені рішення? Якого результату хочуть досягти наші партнери? Як пояснити означені дії? Що це, для чого, який планується і коли очікується результат цієї війни? Бачачи на кожному кроці смерті, каліцтва та поранення, щоденно отримуючи психологічні травми, українці задають ці питання, аналізують, приходять до тих чи інших висновків, в переважній більшості, нажаль, невтішних. А демократична спільнота разом зі світовими і європейськими структурами, які з часу завершення Другої світової війни, силами величезного фінансового ресурсу країн-учасників, потужного бюрократичного чиновницького апарату, різних резолюції та інших законодавчих актів, унікальних санкційних, економічних і політичних можливостей, зрештою - найпотужнішого військово-політичного блоку НАТО і військових можливостей окремих його членів, на чолі з лідером демократичного світу, його особистим економічним і військово-політичним ресурсом, так досі і не спромоглися не лише не допустити цієї війни, яка по суті є світовою, а не європейською чи локальною між Україною і рашистаном, як хтось хотів би себе запевнити, а й завершити її раз і назавжди з прогнозованим результатом для будь-якого агресора, загарбника, що посягає на верховенство права, загальнолюдські цінності, міжнародне право і намагається, за рахунок сили та зброї, диктувати свою волю країнам, народам, планеті в цілому… Певно, не лише Україна і українці, а й США, Німеччина і Франція, як представники інших країн та континентів, задавали собі це питання. Чи знаходили вони відповіді? Безумовно, є ті, хто все добре розуміє, володіє інформацією, аналізує, робить висновки, але нічого не можуть зробити. Проте переважна більшість, і в Україні в тому числі, не розуміють. І це є системною соціальної-психологічною травмою, на додачу до щоденних втрат захисників й захисниць України та цивільного населення внаслідок системи бомбардування, обстрілів тощо. І це - не рахуючи злочинів проти цивільного населення на окупованих територіях і катування розшистами бранців, захоплених ними за результатами бойових дій. Було б великою помилкою і верхом непрофесіоналізму робити поверхневий аналіз всього комплексу цієї цілісної планетарної проблеми. І в даній публікації я, звичайно, навіть не буду намагатися цього робити. Але окремі питання з очевидними для пересічного громадянина відповідями на них, думаю, поставити варто. А кожен бажаючий зможе або самостійно дати на них відповідь, або спробувати проаналізувати окремі факти чи відповіді, які лежать на поверхні. Перед тим, як запропонувати як вашій, так і своїй увазі тільки питання для роздумів, безумовно, риторичних (хоча б тому, що на них, кожен по-своєму, вже відповідали і київський князь Олег ще в 9-му сторіччі, і український та литовський князь Костянтин Острозький, і іспанський драматург Бомарше, вустами одного зі своїх героїв – Фігаро, і орден єзуїтів, і європейська інквізиція, і Деладьє з Чемберленом, і Вінстон Черчілль, і Маргарет Тетчер, вкупі з Рональдом Рейганом), хочу нагадати, що не встиг Рональд Рейган назавжди поховати радянський союз, як Буш-старший особисто приїхав до України вмовляти її Верховну Раду не лишати сиротою імперію зла. А це були президенти однієї й тієї ж держави. Наступний президент вже згаданої держави, разом з тими, хто називав себе партнерами України, взагалі роззброїв нашу державу, віддавши ядерну зброю саме цій імперії зла (принагідно нагадаю, що саме таку назву росії дав ні хто інший, як попередній президент Сполучених Штатів Америки). (кінець 1-ї частини) Чи могла найпотужніша у всіх відносинах країна світу (і її президент) не розуміти що вони роблять? Що вона власноруч віддає Україну, як і всі інші країни, що вона забажає навколо, найжорстокішому світовому хижаку чи сьогодні, чи на майбутнє? Якщо ні, то тоді це не наймогутніша держава в світі. Якщо так, то на яких взаємовигідних умовах було прийнято таке рішення, хто і яку роль грав в цій партії? Безумовно, багато питань з цього приводу існує до обох українських президентів, що приймали участь в цьому процесі, як, зрештою, і до їхніх наступників. Та навіть більше, до останніх стосовно подальшої політики і успіхів України під їхнім головуванням накопичилося аж ніяк не менше питань, ніж до перших двох очільників держави. Але, по-перше, це зовсім окрема і не менш детективна тема, а по-друге - з ними ще напевне буде багато цікавих і плідних розмов після остаточної перемоги України в цій війні, тож буде час, щоб задати ці питання. Між іншим, в першу чергу українці повинні будуть задати ці питання собі, адже це вони переважною більшістю обирали всіх, без виключення президентів, починаючи з першого і продовжуючи всіма наступними, бо показник-результат, й, відповідно, тим самим перекресливши собі майже на півсторіччя (як мінімум) той шлях, яким успішно пішли і Польща, і країни Балтії, і Чехія зі Словаччиною. Чи не є найяскравішим підтвердженням правоти моїх слів є молдавське Придністров’я, азербайджанський Карабах, незалежна і не визнана демократичним світом Ічкерія, грузинські Осетія та Абхазія, українські Крим і Донбас. Зазначу, що Джохара Дудаєва, на жаль вже немає серед живих, а великий друг і партнер всієї європейської демократії Михайло Саакашвілі помирає в грузинський в’язниці, може забутий ними, а може… Ну, про це ми можемо тільки здогадуватися. Чи можна було це зупинити ще в 90-х роках минулого сторіччя чи на початку 2000-х, зрештою, в 2008 в Грузії? Якщо 3 беззбройні президенти зовсім не найпотужніших європейських країн зупинили окупацію Тбілісі лише своєю фізичною присутністю, то напевне, світова демократія, яка більш ніж півсторіччя успішно займалася освоєнням зовсім не малих коштів і, як виявилося, в цілому безрезультатно, а також, вірогідно, й іншими політичними і економічними питаннями, в тому числі-військового характеру, певні можливості такі мала. Натомість як же ж перелякалися (щоб нікого не образити, не буду вставляти тут навіть свої улюблені порівняння), всі країни демократії на чолі з Сполученими Штатами Америки, зважаючи на те, що напередодні повномасштабного вторгнення рашистської армії в Україну всі іноземні амбасади були терміново з неї евакуйовані. Напевне, через переляк перед так званою «другою армією світу», яку українські хлопці та дівчата на давлять, мов сарану, і не можуть додавити на своїй території лише тому, що згаданої сарани кількісно є надзвичайно багато, а якісної сучасної зброї, потрібної для того, щоб «багато» перетворилося на «зовсім мало», в України немає. Чомусь демократичні партнери за весь цей час, хай не з 2014, так хоча б з 2022 року так чомусь і не спромоглися надати. Так злякалися? Разом всім демократичним світом? Чи, може, щось знали? А може, існували якісь домовленості? Приміром, як колись з Кримом, а потім з Донбасом? Може саме тому наші війська чомусь так і не переходять кордони мінських домовленостей? А може, саме тому, як твердять злі язики, хтось радив нам не захищати Крим? А тут іще якась дивна і мутна ситуація з 27 березня 2022 року в Стамбулі та якимось закулісними домовленостями. Тут вже точно є над чим подумати й що проаналізувати, зробивши при цьому відповідні висновки. Пам’ятаєте операцію НАТО в Югославії, що пізніше отримала назву «Союзна сила» (1999 рік), або ж військову операцію багатонаціональних коаліційних сил на чолі з США, що мала назву «Буря в пустелі»? Принагідно зауважу, що і в тому, і в іншому випадках найсучасніша авіація не один тиждень «утюжила» супротивника, а вже потім піхота та новітня військова техніка йшли на розбомблені військові позиції. Україні ж і досі не передано жодного літака, жодної ракети, які могли б бити на велику відстань. Втім, як і якісної техніки для розмінування, тощо. Але при цьому українців фактично спонукають йти на убій, куди б жодного вояка НАТО ніхто не відправив. Як ми можемо це розуміти і яку оцінку давати такому партнерству? Чого ж тоді воно варте, це партнерство? Як і всі ті зусилля, показова законотворча та політико-економічна діяльність? І чи можна це розуміти так, що для різних країн і народів існують різні стандарти? Чи, може, економічні і політичні інтереси важливіші за декларовані принципи? В цьому випадку чи правильно називати це демократією? Ну зрештою кожен сам має змогу зробити висновки, задати собі питання і самостійно ж на них відповісти. Доречі, я буду несправедливий, якщо не згадаю, що всі партнери України, без виключення, в тому числі і лідери європейської демократії і світовий лідер постійно висловлювали «занепокоєння», а потім і «глибоке занепокоєння» після того як рашистська імперія анексувала Крим і окупувала Донбас, більше того – допомогли їй узаконити свої завоювання аж до сьогодні. Щось за умовчанням, як Крим, а щось – і на папері, у вигляді загальновідомих угод «Мінськ-1» та «Мінськ-2». Навряд чи варто зараз тут вступати в якісь дискусії, зауважу лише, що ще й досі Україна не перетнула кордони, встановлені українськими угодами, а стріляти по Криму ми почали зовсім нещодавно. Я ж лише наводжу офіційну інформацію. Чи можна було уникнути агресії імперії в Україну в 2014 році, а тим більше - в 2022 році, особливо після нападу Росії на Грузію? Хто має сумнів у відповіді, той може поворожити на каві, або на воді, або ж розкинути карти. Давайте згадаємо лише кілька цікавих фактів. Думаю, не така вже маловідома істина, що Німеччина і Франція (та й не лише вони) постачали Росії зброю, принаймні, робили це в 2014-му і в 2015-му роках, коли аж ніяк не інопланетяни організовували війну проти України, «витягнувши» танки та іншу зброю з донбаських шахт, не інакше. І знов-таки, не інопланетяни організовувавали між партнерами України обидві Мінські угоди. Російська агресія на території України, я вже не кажу про Грузію, зовсім не стала перешкодою для будівництва першої та другої черг газопроводу до Німеччини, і не лише до неї. Можливо, це буде дивним, але, навіть попри офіційні санкції, торгівля росії з США та країнами Європи й світу триває і досі. Це є бізнес, а він важливіший за все. І санкції чомусь особливої шкоди Росії не наносять. А зернова угода, яка для росії була до певного часу ще вигіднішою, аніж для України і через яку вони намагалися вирішувати свої бізнесові питання, існувала попри війну. І санкції, не надто дієві, і небо над Україною досі не закрите, і система “SWIFT” відключена далеко не для всіх російських банків, як мало б бути, коли б на країну-агресорку були накладені реальні санкції. І зброї, життєво необхідної Україні для перемоги над агресором (літаків, систем «Patriots”, новітніх танків, снарядів навіть в обіцяній кількості тощо за півтора роки, починаючи з 24 лютого 2022 року, наша держава так і не отримала. Втім, як ще не отримала жодної гайки і за ленд-лізом, підписаним президентом США ще 9 травня 2022 року. Безперечно, зброя партнерами надається, і, в першу чергу, вона надходить з США, Німеччини, Франції. Однак ця зброя далеко не нова, не сучасна, а отже – використовується переважно для захисту, а не для наступу. По території Росії нею стріляти забороняється, по території Криму і, до певної міри, Донбасу цією партнерською зброєю українські війська також чомусь не стріляють. Давайте спробуємо здогадатися, чому: може, не хочуть? Чому ж тоді стріляють зі своєї? Оце ще секрет Полішинеля! Але ж український народ все розуміє і, знов-таки, робить висновки. А Україні й українцям завтра будувати відносини з цими партнерами. Вишенькою на торті в питанні ставлення міжнародних структур, покликаних захищати права людини в світі, є позиція щодо України Організації об’єднаних націй. Чого варте лише останне рішення ООН щодо відсутності, як на її погляд, геноциду щодо України з боку рашистського агресора, відсутність дієвих санкцій з боку партнерів проти імперії, спроби перемовин з міжнародним терористом, невизнання партнерами російської імперії країною-терористом, постійні розмови й спроби нав’язування мирних переговорів з метою завершення війни за рахунок територіальних поступок з боку України, зроблених на користь імперії. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ДЕМОКРАТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ЧИ ЦИНІЧНЕ ФАРИСЕЙСТВО ПОЛІТИЧНИХ ЄЗУЇТІВ? Частина 3 Може, лише велика Британія, Польща, і країни Балтії розуміють, що Україна своєю кров’ю і смертями власних захисників захищає Європу й світ від новітнього фашиста, якого з різних міркувань не вбили в 1945 році І який тепер намагається надолужити те, що не зробив тоді. То якими ж, зважаючи на побіжно освітлені вище факти, є причини того, що Україна стікаючи кров’ю захисників, втрачаючи сотні тисяч мирних мешканців внаслідок обстрілів та бомбардувань, втрачаючи інфраструктуру й цілі міста, які просто стараються з лиця землі, зрештою, збіднівши на понад 5 млн громадян, що покинули країну, як біженці покинули країну, того, що світова демократія та партнери які розззброїли нашу державу в 1994 році, надавши нам гарантії безпеки та обіцянку захисту нашого суверенітету від ядерної держави, яка сама й надала такі гарантії, але обдурили нашу державу? Чому світова демократія так і не спромоглася надати Україні все, необхідне для перемоги? Мова навіть не йде про безпосередню часть країн-гарантів знищенні агресора, так як це колись було зроблено з фашистською Німеччиною. Потрібно лише надати Україні все необхідне для швидкої Перемоги над імперією зла і дочекатися, поки планета позбавиться від неї раз і назавжди, перетворивши цю територію в безпечне місце, що більше ніколи не буде загрожувати людству, як це сталося з усіма імперіями, які загрожували існуванню людства в попередні періоди його історії. Політичні та економічні інтереси, фарисейство, подвійні стандарти чи щось інше? кожен може зробити для себе висновки на власний розсуд. Я ж намагаюся викласти голі факти і, принаймні в даній публікації, не ставлю за мету робити якісь висновки, але факти - це вагомий аргумент і сувора реальність. Безперечно, Україна вдячна партнерам за хоч і недостатню, але все ж таки надану ними допомогу, бо без неї нам було б значно важче, і, хтозна, чи не довелося б відстоювати свою незалежність як в давні часи, за допомогою сокир та вил, тим більше, що адже ті ж партнери нас завчасно і роззброїли. Безумовно, ми розуміємо хто і чому роками розпродавав зброю, не розбудував військово- промисловий комплекс, навіть усвідомлюючи (а як це не усвідомити, перебуваючи на високій посаді), що агресія з боку сусідського хижака неминуча, закопував гроші в землю та закатував в асфальт, хто, судячи лише з офіційних джерел, займався масштабною корупцією Це, нажаль, наша реальність. Проте в українців ніколи навіть думки не виникало пропустити на територію Європи через свій кордон імперське військо, перепрошую, звірів в людській подобі, які за умовний тиждень перетворили б квітучу Європу на брудне попелище за зразком власної території. Хочу нагадати, що татаро-монгольська орда, принаймні, за твердженням радянських (і не лише) істориків, вже робила спробу пройти в Європу через Угорщину. Тільки повернувся швидко, бо опір українців змусив їх це зробити. А якби ту орду не зупинили ще тоді, то невідомо чи був би сенс зараз вести цю розмову і чи не була б Європа нині тієї ордою, якою зараз рашистська імперія. Але ж у партнерів, принаймні не у всіх, чомусь не рветься душа, що Україна перетворюється на пустелю. Немає сумніву, що не лише вчені, політології, політики добре розуміють відповіді на питання, що були озвучені, але й переважна більшість українців знає відповіді на ці питання. Проте нам, українцям, необхідно відновлювати і розбудовувати свою державу, а перед тим - перемогти жорстокого і підступного імперського ката. Крім того, ми вже вкотре раз обираємо Президента та Парламент, і кожного разу – з одним й тим же результатом. Не кажучи вже про те, що нам нарешті таки потрібно буде побудувати цивілізовані відносини з країнами Європи і світу. Зрештою, нам необхідно виховувати власних дітей, тобто нове покоління, за яким майбутнє, відновлювати неспотворену історію, культуру, займатися патріотичним вихованням, починати будувати сьогоднішній день і майбутнє «завтра». Саме тому я зараз працюю над цією публікацією, пропонуючи важкі й неприємні теми для роздумів, аналізу, висновків. Я не збираюся у даній публікації давати відповіді на незручні питання. Але ж всім нам, громадянам України, рано чи пізно потрібно буде дати на них відповіді. Тож давайте думати, аналізувати, робити висновки і нарешті завершимо у власній свідомості кривавий етап нашої історії, пов’язаний з радянською та російською імперіями, а вже після цього розпочнемо будувати новий етап відносин з цивілізованим демократичним світом на паритетних засадах міжнародного права. Сподіваючись при цьому, що й наші цивілізовані демократичні партнери також завжди будуватимуть відносини з Україною, як з рівноправним, цивілізованим, демократичним партнером, за принципами міжнародного права, де фарисейство, подвійні стандарти, нерівноправність є ознакою тоталітаризму і середньовіччя,. Натомість демократія, верховенства права, цивілізовані й рівноправні стосунки є ознакою демократії, а порушення цих принципів підлягає засудженню та покаранню відповідно до вже згаданих норм міжнародного права, незалежно від того, яка юридична чи фізична особа та з якого боку чи країни вчинила згадані дії. Чи могли союзники і партнери, гаранти демократії і безпеки в світі, запобігти повномасштабному вторгненню рашистської імперії в Україну 24 лютого 2022-го року? Безумовно, могли, як і вторгненню російських військ в Крим та на Донбас (як і запобігти спочатку трагедії, а потім і підписанню на умовах капітуляції «Мінську 1» і «Мінську 2»). Чому ж цього не було зроблено, тим більше, що в 1994 році, відібравши в України ядерну зброю, їй надали певні гарантії, про що вже було сказано вище? Чому аж до часу повномасштабного вторгнення диктатор путін, попри його імперські загарбницькі дії, був рукопожатним і в США, і в Євросоюзі? Зрештою, чому широкомасштабні торгові відносини з росією здійснювалися і навіть зараз продовжують здійснюватися навіть зараз. Навіть попри санкції, цей бізнес з росією, хоч і обмежений до певної міри, продовжується й донині. Чи дійсно США і Євросоюз не мали можливості, принаймні, з перших днів повномасштабного вторгнення імперії в Україну, ввести реальні, а не удавані санкції проти росії і заблокувати всі її торгівельні спроможності? Безумовно, могли. Чому ж тоді цього не зробили? Адже згадане питання безспосередньо стосується захисту демократії, прав людини, зрештою – світової безпеки, за що борються (і не лише на словах) США, Європа і весь демократичний світ. Може, виною всьому корупція в Україні, яка, безперечно, існує? Однозначно корупція є однією з ключових причин недостатньої підтримки України з боку партнерів. І звичайно, що ця тема потребує окремої розмови, і на це питання ще буде неодноразово звернута увага в подальших публікаціях. Однак на фронті, захищаючи як незалежність України, так і мир та добробут наших поки що ситих та цілком задоволених життям партнерів в нерозбомблених квартирах і не перетворених, слава богу, на купи каміння містах, громадян Європи, не корупціонери, а звичайні українські хлопці та дівчата, розраховуючись за це не лише кров’ю, а сотнями тисяч своїх побратимів. А корупціонери продовжують збагачуватися, як вони це робили до війни (і зовсім не факт, що цього наші партнери не знали раніше), але це якось не дуже заважало тій чи іншій партнерській співпраці. Громадяни України обома руками підтримують боротьбу з корупцією, але в «сухому залишку» на сьогодні від обопільних псевдодій, пов’язаних з цією боротьбою, поки що страждає лише військова спроможність української армії у знищенні агресора, територіальна цілісність держави Україна і життя її громадян. Тож чи мета якась не та, чи методи не ті. Чи помилково вони не ті, чи навмисне… Люди ж різні і питання у них виникають на підставі того, що вони бачать. Отож і виходить, що люди не знають, у кого й звідки «ноги ростуть» і куди коріння тягнеться. А злі язики кажуть, виходячи з наявних результатів. І ґрунтовно цією темою необхідно буде займатися після перемоги, а зараз необхідно просто не дати цій проблемі розростися до катастрофічних масштабів. І це, безперечно, залежить від нас з вами. Повертаючись до теми зброї. Може, наші партнери не розуміють, що без достатньої кількості літаків, танків, ракет, снарядів неможливо перемогти агресора, який із чисельністю солдат та зброї в рази переважає Україну? Тоді як пояснити те, що вони самі без авіації, яка тижнями утюжила ворога (згадаємо «Бурю в пустелі», про яку йшлося вище), не те що піхоту, навіть танки в бій не відправляють. Тоді або нас тримають за дурнів, або українці для них - просто статистичні одиниці, які не шкодують, як будь-який витратний матеріал. Адже згадана зброя не надійшла в Україну ні в 2014-му році, ні після лютого 2022-го року, ні досі. Деякі з видів озброєння зовсім не були надані, а деякі надійшли в мізерній кількості, занадто малій для наступу і достатній виключно для захисту. Щоправда, при цьому всі переймаються запитанням щодо того, де анонсовані результати наступу. Що це: справжнє чи удаване нерозуміння, елементарне фарисейство, чи навмисні сплановані дії? А може, велика глобальна політика? Тоді якою в ній є України? Може, певні сили просто не надто бажають знищення імперії, як колись в Україні певні сили не хотіли знищення радянського союзу й ратували за його збереження? Може, послаблення імперії вигідне одному політичному гравцю, і наша держава - лише пішак в великий шаховій партії? А куди ж тоді зникли принципи демократії, безпеки, верховенства права? Адже Україна платить велику ціну кров’ю і смертями своїх кращих синів і дочок, захищаючи власне право на самовизначення, а також світові європейські та демократичні цінності, не кажучи вже про життя громадян сусідніх (і не лише) країн та їхній добробут. Не кажучи вже про мир в країнах Євросоюзу та європейського континенту. Так що ж там, цікаво, з шаховою партією між визнаними майстрами багатоходівок і Україною, на шаховій дошці якої розігрується ця шахова партія? Може, це гра в піжмурки з українським народом? Тоді це не найкращий варіант, не кажучи вже про порядність такого підходу. Може, час визначатися і з нашими спільними партнерськими діями, і, безумовно, з власною позицією? Величезна кількість українців добре розуміє все те, що коїлося і коїться в Україні з владою та з народом, але поки що, нажаль ми не спроможні перемогти той радянський менталітет і ту радянську спадщину. Більше того, ті, хто все розуміють, щодня гинуть, захищаючи українську незалежність, а ті, хто до оніміння сперечатимуться зі мною, і завтра продовжуватимуть робити те, що робили всі ці роки, причому разом з тими, кого вони вже зараз виховують. Тож запитань багато, а тому давайте спробуємо, кожен на своєму місці, знайти власні відповіді на ці питання. І не забути про питання до «рідної» влади, яких, судячи з усього, накопичиться ой як багато, але переважно після перемоги. Не кажучи вже про запитання до наших союзників і партнерів, і, безумовно, до самих себе. Чи не є випадково відповіддю на всі ці «чому» є банальне небажання перемоги України в боротьбі з агресором з боку окремих гарантів демократії і безпеки в світі. Ще точніше - не так перемоги України, як поразки рашистської імперії. Хтось скаже, що це парадокс і що навіщо в такому випадку вся ця допомога і підтримка, навіщо гучні заяви? Але, як я вже неодноразово відзначав, показником є виключно результат. А результатом є не лише військові дії, що триавають на території України вже майже 10 років, починаючи з 2014 року, але й початок повномасштабного вторгнення імперії в Україну 24 лютого 2022 року, так і не завершеного станом на жовтень 2023 року. Етапами цього процесу є, безперечно, і сам початок війни в лютому 2014-го року, і початок повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року і, Україна, фактично, покинута партнерами напризволяще на порозі цього вторгнення, з вивезенням власних амбасад з Києва. Не кажучи вже про історію з наданням зброї українській державі з початку повномасштабного вторгнення і практичне блокування цієї допомоги після G20 в США, чим було зупинено вірогідне звільнення Криму (чи, принаймні, його значної частини) ще в наприкінці 2022 року, і дивні баталії з наданням Україні необхідний кількості снарядів ракет, в першу чергу – «Атакамсів», танків, літаків «F-16». В першу чергу це стосується США і Німеччини - маркерів від світового і європейського співтовариства й продовження ігор навколо України щодо надання їй озброєння і безпосередньої підтримки просто зараз. А може, все значно простіше: певні політичні гравці не домовилися, навіть не так стосовно України, як стосовно росії, та її подальшого майбутнього. Це означає, що велика політична шахова партія триває, а долі сотень тисяч українських громадян, долі міст і сіл України, стан її критичної інфраструктури, зрештою - територіальна цілісність та майбутнє відновлення зруйнованої країни - це статистика і дрібниці, оскільки це не їх громадяни, і не їх країни лежать в руїнах, а отже - їм не болить, їх політичним інтересам нічого не загрожує. Цілком можливо також, що все взагалі елементарно: перемога підганяється під виборчі потреби і забезпечує конкретні політичні інтереси. Ну, приміром, орієнтиром може слугувати 29 грудня, останній термін інформування про весняні вибори в Україні. А може, такою датою суто випадково виявиться серпень-вересень 2024-го року та потенційні президентські вибори в одній з найбільш дружніх до України держави в світі? (кінець 3-ї частини) Частина 4 Як ви думаєте, чому частина фахівців, політологів, громадян України мають думку що нашій державі штучно не дають завершити війну перемогою? Може, тому, що результат (а саме він є показником, на чому ми вже неодноразово наголошували) і факти, які є впертою річчю, пов’язані з темпами та якістю постачання зброї, починаючи з 24 лютого 2022 року (я вже не кажу про реальний початок війни в 2014 році), фактичної зупинки її постачання, яка співпала з G-20, ситуація, яка склалася на сьогодні, в першу чергу – з впертим багатомісячним непостачанням F-16 та «атакамсів» з боку США (навіть лишимо зараз за скобками історію з «абрамсами») і «таурусами» (вже не будемо зупинтися на багатосерійному серіалі передачі іншого озброєння) від Німеччини, нажаль, змушують приходити до такого висновку. Думаю, всім нам би хотілося, щоб це була глибоко помилкова думка. І звичайно, як пересічні громадяни, так і незалежні фахівці перебільшують та помиляються. Чому ж тоді перемога досі не є? А з нею досі немає і необхідної зброї, і наступ українське військо здійснює не як за найкращими натівськими стандартами, авіацією, бомбардуванням і потім зачисткою піхоти (бо у нас тієї якісної авіації досі не існує взагалі), а кров’ю і смертями своїх громадян, як в колишніх війнах? Але висновки робляться, виходячи з наявної ситуації та наявних результатів. Всі ці припущення взяті, так би мовити, «з голови», і зовсім не є секретом ні для політологів, ні для інших фахівців. Громадян України, її захисників і цивільних волонтерів (а цивільні в Україні всі є волонтерами, принаймні, в тій чи іншій мірі), цікавить лише одне: чи дійсно в світі існують реальна демократія, безпека, верховенство права, тобто все те, що протягом майже сторіччя цивілізований світ захищає за допомогою неповоротких світових та європейських структур, НАТО, Євросоюз, Рада безпеки, Рада Європи? І, якщо вони дійсно існують, то де вони тут і зараз, куди дивляться і чим займаються, за що вони отримують внески від країн світу, які входять до цих структур? Де та безпека, демократія, верховенство права, які Україні, серед всього іншого, гарантували її партнери та гаранти її роззброєння, в тому числі – в письмовій формі? Щоправда, як влучно відмітив колись Тризубий Стас, наш український бард, «бюрократи добре вміють написати». І в даному випадку це твердження, як ніколи раніше, відповідає дійсності, засвідчуючи, як цивілізовано та майстерно можна обдурити і продовжувати професійно робити це й надалі, не порушуючи при цьому міжнародних норм і стандартів. Чи Україна (а в даному випадку - і не лише Україна) впродовж вже майже півсторіччя має справу зі звичайним політичним фарисейством тих, хто під гаслами демократії, безпеки, верховенства права тощо вирішує власні політичні інтереси та робить бізнес, в тому числі й під час війни та за допомогою санкцій. Це означає, що під час збройного протистояння з найжорстокішою та найцинічнішою імперією в світі успішний бізнес домовляється не про концентрацію і реалізацію зусиль з метою знищення загаданої імперії раз і назавжди, а про умови, вигідні для політиків тих країн, які хочуть отримати кожен свої дивіденди за рахунок жертовної боротьби українців, їх крові та смертей, їх національної катастрофи, в тому числі, як не дивно, і інтересів цієї ж імперії-агресора. Безумовно, кожна країна, кожен народ, як і її політична еліта, повинні захищати не чиїсь а власні інтереси. Але ж тоді потрібно називати речі своїми іменами. Україна і український народ зокрема можуть чесно дивитися в очі всім своїм сусідам і партнерам. Звичайно, ці ж слова можна сказати й про цілу низку інших країн їх народ та їхніх політиків, хоч іноді поняття порядності і кровних інтересів співпадають, і підстав для сумнівів просто не існує. Однак окремим політикам в Київі, втім, як і в Європі та в світі, потрібно добре розібратися, що є пріоритетом: міжнародні демократичні принципи які на словах і на папері захищаються багато років без наявних конкретних результатів, або політичні, економічні, партійні чи особисті інтереси, які, що цілком можливо, не завжди збігаються з декларованими принципами демократії. І приклад України в даному випадку може несподівано виявитися саме таким прикладом. Як ви думаєте, чому частина фахівців, політологів, громадян України мають думку що нашій державі штучно не дають завершити війну перемогою? Може, тому, що результат (а саме він є показником, на чому ми вже неодноразово наголошували) і факти, які є впертою річчю, пов’язані з темпами та якістю постачання зброї, починаючи з 24 лютого 2022 року, я вже не кажу про реальний початок війни в 2014 році, фактичної зупинки її постачання, яка співпала з G-20, ситуація, яка склалася на сьогодні, в першу чергу – з впертим багатомісячним непостачанням F-16 та «атакамсів» з боку США (навіть лишимо зараз за скобками історію з «абрамсами») і «таурусами» (вже не будемо зупинтися на багатосерійному серіалі передачі іншого озброєння) від Німеччини, нажаль, змушують приходити до такого висновку. Думаю, всім нам би хотілося, щоб це була глибоко помилкова думка. І звичайно, як пересічні громадяни, так і незалежні фахівці перебільшують та помиляються. Чому ж тоді перемога досі не є? А з нею досі немає і необхідної зброї, і наступ українське військо здійснює не як за найкращими натівськими стандартами, авіацією, бомбардуванням і потім зачисткою піхоти (бо у нас тієї якісної авіації досі не існує взагалі), а кров’ю і смертями своїх громадян, як в колишніх війнах? Але висновки робляться, виходячи з наявної ситуації та наявних результатів. Останні події в світі свідчать про те, що агресія світових терористів охоплює не лише Україну. Теракти починають відбуватися і, нажаль, відбуватимуться й надалі. Як бачимо, від агресії за «правом сильного» не застрахований ніхто, і рішучих дій від країн демократії, гарантів міжнародної безпеки нажаль, досі немає, що загрожує подальшою ескалацією від країн «вісі зла». Серед лідерів світу давно вже не існує лідерів на кшталт Рональда Рейгана чи Маргарет Тетчер, Франкліна Делано Рузвельта чи, тим більше, Вінстона Черчілля. Сьогоднішні Деладьє й Чемберлени, як бачимо, вміють лише майстерно торгувати, намагаються здійснювати як бізнесову, так і політичну торгівлю. Хотілося б вірити, що останні події, враховуючи і агресію в Грузії, Україні, Ізраїлі, підштовхнуть і сучасних тюхтіїв до максимально рішучих ді, виходячи хоча б з міркувань самозахисту. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |