30.08.2011 10:49 __ Володимир Петровський

"Я буду робити людям добро...
І хай тільки вони спробують його не прийняти!"
Бармалей з кінофільму "Айболіт-66"

 

Реалії життя привчили багатостраждального українця на кожен новий крок влади ставити два запитання: "як це розуміти?" і "що це означає?".

Можновладці вирішили зробити добро "пересічному українцю"? Аж до сліз хочеться повірити, але щось ніяк не віриться, бо вже навчені гірким досвідом.

Тоді це, можливо, черговий крок, щоб обібрати народ ще більше? Але ж автори ідеї посилаються на міжнародний досвід, який палко бажають посіяти та проростити на українських теренах.

Ось приблизно такі та ще багато інших запитань виникають в голові у мешканця Києва, як відповідь на ідею щодо введення в столиці України "картки киянина".

Якщо мешканець будь-якого іншого українського міста чи села, прочитавши назву статті, подумав, що його це не стосується, він дуже помиляється. Почувши "а", очікуй на "б", і це - лише справа часу.

А тепер ближче до діла. В середині серпня Київська міська асоціація роботодавців та Ресурсний центр "Гурт" організували "круглий стіл" на тему "Картка киянина: якою вона має бути?". Як відомо, запровадження такої картки давно лобіюють в столичній мерії.

Головною метою нововведення, що називається "соціальна картка киянина", як нам повідомили на "круглому столі", на першому етапі є "впорядкування пільг". Тобто, на думку київських можновладців, найнагальнішим на сьогодні питанням є наповнення бюджету міста за рахунок інвалідів, пенсіонерів, членів багатодітних сімей та інших представників малозабезпечених верств населення.

Однак, аналізуючи виступи більшості учасників круглого столу, можемо відзначити наступне: або ініціатори цього проекту самі не розуміють до кінця, що саме вони хочуть створити, або нас в черговий раз намагаються ошукати.

Мені можуть закинути, що я перебільшую, що соціальна картка киянина створена лише для того, щоб збільшити спеціальні виплати згаданим вище верствам населення, і взагалі, ці картки призначені лише для метро та для 80 тисяч киян, які на тих чи інших підставах мають право на безкоштовний проїзд в ньому.

Але ніхто з київської мерії, звідки прийшла ця ідея, не запитав у малозахищених верств населення - а чи потрібна їм така картка? А навіщо питати? Вони, тобто чиновники, краще за дурних інвалідів та пенсіонерів знають, як і що для них треба робити.

Надто вже міцно прижилася на сьогодні в державній свідомості думка про те, що чиновник все знає краще за споживача послуг, а справа цього останнього, так би мовити, "теляча" - платити податки і утримувати чиновника, який все інше знає сам.

Може чиновник і має якісь свої міркування для нашого розуму недоступні. А от ми хотіли б знати відповіді на дуже прості запитання. Якщо картка киянина дійсно потрібна, то кому? І яке її конкретне призначення? Бажано - по пунктах.

Тобто спочатку суспільство хотіло б знати відповіді на ці та інші питання, проаналізувати їх, і лише потім відповісти, чи потрібна йому така послуга. Але поки що думку цього суспільства ніхто не спитав.

Як ви думаєте, навіщо потрібні турнікети, які, згідно проекту, мають встановити в усіх видах транспорту? А для того, щоб інваліди часом не прокралися туди безкоштовно. Їм для проїзду в метро наміряли на місяць 120 гривень, от хай і користуються цими коштами. А більше - зась!

І ніхто навіть не згадав про те, що, наприклад, для незрячого метро - найзручніший вид транспорту (попри всі його існуючи вади), яким він користується не 1 раз на день, а значно частіше.

То як тепер інваліду по зору - їздити в метро з огляду на виділену суму, або доплачувати з власної кишені? А супроводжуючий, без якого незрячому ніяк, він яким чином буде супроводжувати свого підопічного? Хто буде платити за його проїзд?

Незрячий з власної кишені?

Про супроводжуючого, і не тільки для незрячого, але й для інваліда з захворюванням опорно-рухового апарату, забули взагалі, бо для того, щоб пам`ятати про такі речі треба бути фахівцями і розуміти проблеми різних нозологій інвалідів.

От і підрахуйте, на скільки поїздок інваліду з супроводжуючим вистачить коштів. Певно, на думку чиновника, їсти, лікуватися, відпочивати, займатися освітою, культурою, працювати - все це зайве для інваліда, хай в хаті сидить, як це було за часів Радянського Союзу.

В Європі, до речі, такого поняття, як "пільги" не існує взагалі, проте є поняття "соціальні гарантії".

Якщо Україна колись почне виконувати взяті на себе зобов`язання і забезпечить інвалідам, як і іншим малозабезпеченим верствам населення, соціальні гарантії, то нам пільги вже не будуть потрібні.

От тільки складається враження, що з інвалідів пільги знімуть, а у чиновників, депутатів та інших "найбідніших" і "найзаслуженіших", вони лишаться.

Адже саме інвалідів та пенсіонерів хочуть "ощасливити" картками.

І ще одна делікатна ремарка. Як ви вважаєте, чи легко проїхати через турнікет інваліду на візку? Мало того, що, за існуючими стандартами, спуск або підйом інваліда на візку в метро за допомогою ескалатору може зайняти, щонайменше, годину (перевірено на власному досвіді), а тут ще й турнікети, не кажучи вже про горе-пандуси.

От і згадайте, коли ви останній раз бачили в метро інваліда-візочника?

А скажіть-но, чи намагався хтось цю картку киянина з зав`язаними очима вставити в отвір турнікету, не кажучи вже про те, щоб гроші зняти за допомогою картки і без сторонньої допомоги?

Спробуйте якось, може, тоді зрозумієте, чому більшість незрячих харків`ян перестала їздити в метро, як тільки ввели картки.

Розмірковуючи про всі ці "дрібнички" з точки зору здорового співгромадянина, розумієш, що тут напівмірами вже не відбудешся, бо тут, як казав сантехнік в відомому анекдоті, "систему міняти треба".

Як треба, то треба, але ж робити це варто не за рахунок тих, хто є найбільш беззахисним в цьому суспільстві. Якщо державні чиновники не знають як організувати облік (а це - ще одна з задекларованих причин введення "картки киянина"), то громадські організації інвалідів можуть їм підказати. Це ж елементарно, треба тільки мати бажання...

Давайте відійдемо від практики вирішення проблем суспільства "на хлопський розум", без урахування думки представників цього суспільства, а лише на підставі займаних посад, не маючи про окремі проблеми жодного поняття.

Не хотілося б навіть припускати, що такі кроки робляться навмисно...

Давайте з`ясуємо, для кого і в якому вигляді та обсязі потрібні ті чи інші речі, кроки, документи, заходи, а вже потім будемо приймати остаточне рішення про потребу таких дій...

Нарешті, давайте припинимо робити добро силою, бо силою добра ніколи і нікому не зробиш.

Володимир Петровський, голова Всеукраїнської громадської організації "Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів", інвалід 1 групи по зору, для УП