Увага! Об`явлений в розшук автор патенту ліків від незахищеності!

 

«Увага! Об`явлений в розшук автор патенту ліків від почуття небезпеки та незахищеності! За будь-яку інформацію – винагорода».

Я сподіваюся, що нестандартна назва, нестандартна тема статті, і нестандартний підхід до проблеми, яка стосується практично всіх членів суспільства, не дозволить вам, як всім відомому птаху, сховати голову в пісок, а змусить не лише серйозно замислитися над цією проблемою всього суспільства, а й вчинити, кожен на своєму місці, належні кроки, що залежать конкретно від вас, для подолання означеної проблеми. Адже вона, ця проблема, може прийти в дім до кожного з нас, не питаючи нашої думки і не зважаючи на те, що ми навіть не замислювалися над такою можливістю.
Вірогідно, переважна більшість членів суспільства, окрім зовсім незначної його частини, інстинктивно не відносить себе до категорії захищених. А мова в подальшому піде не про політику, економіку або право захист, тобто питань, навколо яких традиційно зосереджуються тривожні почуття, а про соціально-побутову безпеку: робота, відпочинок, щоденна життєдіяльність, тобто про сферу життя, яка нібито не повинна викликати тривоги. Між тим, це зовсім не відповідає істині.
Ви спитаєте, де ж той корінь зла, де ж, так би мовити, заритий той собака, через якого ні в побуті, ні в вільний час, ні на робочому місці громадянин України не може почувати себе в безпеці, бути захищеним? В першу чергу, винними в цьому є ми самі, громадяни нашої держави. Бо це ми самі, своєю бездіяльністю і інертністю, кожен на своєму місці, відсутністю не на словах у власній кухні, а на ділі власної громадянської позиції, активної участі в розбудові держави і суспільства, дозволили серйозно погіршити власні умови праці, а відтак, позбавили свої сім`ї соціального захисту, права на дозвілля та гідний рівень життя, не лише порівняно з європейськими і світовими стандартами, а навіть з досягненнями Радянського Союзу. Так, це вітчизняне законодавство практично повністю знівелювало роль профспілок в захисті інтересів людини праці і, в першу чергу – в питаннях промислової безпеки та охорони праці, дозволило послабити контроль за дотриманням загальних і спеціальних норм та стандартів, як на виробництві, так і в сфері торгівлі та послуг, допомогло керівникам та іншим посадовим особам уникати відповідальності за порушення, які нерідко призводять не лише до травматизму і інвалідності, що настає внаслідок виробничої травми, а навіть до смертельних випадків. Що стосується роздрібної торгівлі (про що буде сказано нижче), то її працівники взагалі не мають можливості захистити власні права громадянина. І керують цим суспільством, створюючи законодавчу базу, вигідну для них, народні обранці, власноручно обрані нами самими. Крім того, не секрет, що виконання законодавчих норм здійснюється, м`яко кажучи, далеко не бездоганно. Але де ж наша з вами думка? Ми робимо спроби називати себе громадянським суспільством. Якщо законодавство, яке приймається в нашій державі, погіршує умови нашої праці зокрема і життєдіяльності в цілому, де ж аргументи і голос кожного з нас, як громадянина суспільства, в якому ми живемо?
От і давайте задамо самі собі питання: «Хто винен в усіх наших проблемах?» Хіба тільки наш сусід, чи зовсім незнайома нам людина щодня ризикує отримати травму, ставши інвалідом (і це ще - в кращому випадку), на будівельному майданчику, при виконанні ремонтних робіт, за станком чи навіть в офісі з євроремонтом, який зроблений з застосуванням небезпечних і шкідливих матеріалів? Я вже не кажу про роботу (і пересування також) в аварійному, який не пройшов жодної перевірки, міському транспорті, роботу в напіваварійних приміщеннях, в антисанітарних умовах, надання послуг в умовах, шкідливих для здоров`я тощо.
Повертаючись безпосередньо до теми даної статті, хотілося б відзначити, що саме соціально-побутова безпека є однією з найболючіших проблем суспільства, результатом якої є особисті трагедії, травматизм, інвалідність. Відсутність безпеки життєдіяльності та відчуття незахищеності перетворюють це явище в загрозу національного масштабу. Однак не меншу небезпеку несуть в собі ризики, пов`язані з трудовими процесами, в яких так чи інакше приймає участь практично все доросле населення країни.
Я не вважаю за доцільне в даній статті здійснювати глибокий аналіз всіх проблем виробничої сфери, сфери послуг та торгівлі, тим більше, що це – теми для окремих статей, але на певні моменти, тим не менше, хотілося б звернути увагу.
Ми говорили вже про те, що в повсякденній життєдіяльності має значення все, починаючи з догляду і виховання дітей, наявності чи відсутності певних обов`язків, надання необхідних навичок сім`єю та, трохи пізніше, школою, оволодіння поняттями репродуктивного здоров`я, здорового способу життя та ключовими поняттями технічної і медичної освіти і екологічної безпеки, і закінчуючи застосуванням цих знань в повсякденному житті, побуті, на відпочинку, дотриманням елементарних правил техніки безпеки, дорожнього руху (за статистикою, в Україні кожні дві години в ДТП гине людина, щодня понад 100 чоловік зазнають травм різного ступеню), а також норм та правил поведінки в суспільстві. Все це так, але чи не найгострішою є ситуація в процесах організації трудової діяльності, і не лише в сфері виробництва, а й в сферах торгівлі та надання послуг. Тут має неабияке значення практична відсутність в організації цього процесу захищеності і безпеки працівників на виробництві, належного контролю за дотриманням цих процесів, відповідальності за допущені порушення. В сфері послуг, а особливо – в сфері торгівлі, взагалі відсутні і на практиці, і, фактично, на законодавчому рівні, елементарний захист працівників і персоналу. Щоб не бути голослівним, наведу лише один приклад. Практично кожен з нас, і автор цих рядків не є виключенням, хоч раз купував продукти та товари щоденного вжитку в лотках і бачив, наскільки важкою є робота продавців на таких лотках. Вони працюють в будь-яку пору року та незважаючи на погоду, в найсильніші морози «зігріваючись» спиртним або цигаркою, щоденно переохолоджуючись та піднімаючи непосильну вагу. Результатом такої роботи є тільки одне: виникнення і загострення хронічних хвороб та інвалідність в перспективі. Я проти того, щоб водночас закрити всі ці торгівельні точки, позбавивши людей робочого місця, але всі вони мають бути надійно захищені в законодавчому порядку і бути впевнені в своєму завтрашньому дні.
Не кращою є ситуація і на виробництві. Ті підприємства, які ще працюють, подекуди оснащені технікою та обладанннями, що не оновлювалися роками та десятиріччями, частина яких була вироблена ще в 50-х – 60-х роках минулого сторіччя. Ця техніка морально застаріла, часто ламається, що саме по собі є причиною виробничого травматизму. Але вряди-годи до цієї причини додається ще одна – свідоме нехтування елементарними правилами техніки безпеки, коли, наприклад, працівник намагається виконати дрібний ремонт станка власними силами, навіть не виключаючи його. Як наслідок – виробнича травма і, в перспективі – можлива інвалідність, якої цілком можна було б уникнути.
Вже багато було сказано (але, нажаль, безрезультатно) про роботу в нелегальних шахтах, так званих «копанках». Нині Україна навіть не має чіткої статистики, скільки ж таких шахтарів-нелегалів отримує виробничі травми, що в подальшому призводять до інвалідності. Невже ці люди не розуміють, які сумні перспективи очікують на них? Звичайно ж, розуміють, але брак робочих місць і необхідність годувати сім`ї змушують їх щоденно ризикувати своїм життям, не маючи жодного соціального захисту. Лише на Донеччині нелегальні шахти щороку видають на гора до мільйона тонн вугілля, тіньовий обіг коштів від злочинного бізнесу сягає півмільярда гривень. На таких копальнях часто калічаться люди, та шахтарів-нелегалів це не спиняє. Офіційно, з початку 2011 року на "копанках” загинули двоє гірників, кількість травмованих невідома. За неофіційною ж статистикою, нещасних випадків на саморобних шахтах куди більше. Такий спосіб видобутку вугілля нелегальний, тож власник не несе відповідальності ні за оплату праці, ні за її безпеку. За таких умов на "копанках” досить часто працюють навіть діти. Хто, в разі нещасного випадку, відповість за їхнє каліцтво або передчасну смерть? Держава? Власник «копанки»? Навряд чи…
Не кращі справи і з нелегальним видобутком бурштину. Колись, у давнину бурштин вважали горючими сльозами сонця за загиблими. Краплеподібний сонячний камінь і справді схожий на застиглі сльозинки, але, нажаль, плаче він за нашими з вами співвітчизниками. Адже для багатьох мешканців північних районів Рівненщини (а саме Сарненського, Володимирецького та Дубровицького) бурштин став своєрідною панацеєю від бідності. Скрутне матеріальне становище спонукало їх до незаконного, часто дуже небезпечного, промислу. Раніше видобутий бурштин просто спалювали у печах. А тепер його здебільшого продають за безцінь перекупникам із Польщі, Прибалтики та Росії. Незаконні видобувачі «сонячного каменю» працюють навіть в лютий мороз, по пояс у крижаній воді. Не дбаючи про своє здоров’я, вони часто тягнуть за собою й дітей, навчаючи їх з юних літ злочинній справі, якою інколи займаються цілі династії. Я не виправдовую цих людей, адже на злочинний промисел їх і справді здебільшого штовхає елементарна бідність. Але хто захистить їх, і особливо – дітей, від «професійних» хвороб, що в подальшому стануть причиною інвалідності? Де законодавство, яке нарешті не тільки покладе край жахливому промислу, що не тільки шкодить здоров`ю людей, але й наносить непоправну шкоду (як матеріальну, так і в сенсі охорони природного середовища), нашій державі? І коли, нарешті, держава буде відповідально ставитися до власних природних та людських ресурсів? Немає відповіді… А вони ж, ці ресурси, не безмежні.
Як це не гірко, але нині ми можемо констатувати, що загальна безвідповідальність та безкарність призвели до масових випадків, м`яко кажучи, порушень навіть в таких сферах, як освіта, медицина, правозахист. Навіщо ходити далеко. Щодня ми дивимося по телебаченню фільми та різноманітні телепередачі. Часто-густо вони перериваються нав`язливою рекламою всього на світі, в тому числі і чарівних пігулок, які допоможуть від усіх бід: вилікують шлунок, зіпсовані нерви, повернуть сон тощо. Наш споживач є довірливим, він звик вірити рекламі, тож коли у пересічного телеглядача виникають симптоми, схожі на описані в рекламі, він часто-густо не йде до лікаря, аби дізнатися, чим же він хворий насправді. Навіщо, адже йому пропонують панацею від будь-якої хвороби. Чи варто говорити, що, звернувшись після такого самолікування до офіційної медицини, хворий дізнається, що лікувався він не тим і не від того. Більше того, час непоправно втрачений, хвороба перейшла до стадії невиліковних, а це, в свою чергу, веде до інвалідності. Я розумію, що темп нашого життя все прискорюється, нам ніколи, адже весь час забирають робота, транспорт, хатнє господарство, спілкування з дітьми, нарешті – «володар думок», телевізор. Але я закликаю зупинитися хоч на кілька хвилин, приділити увагу власному здоров`ю, адже воно, як, власне, і життя, у нас одне. Ніхто не поверне нам втраченого здоров`я, і в подальшому, ставши інвалідом внаслідок занедбаного захворювання, ми матимемо аж надто багато часу для того, щоб обміркувати, чи варте наше життя колишнього поспіху.
Ми перерахували лише кілька ситуацій, як виробничих, так і побутових, наслідком яких може стати травматизм, виробниче захворювання, нехтування власним здоров`ям, а в перспективі – інвалідність. Насправді таких ситуацій значно більше, фактично, з них складаються наші сучасні реалії, і тому вже не дивує неухильний ріст офіційної інвалідності в нашій державі, не кажучи вже про інвалідність приховану, коли люди з різних причин не мають можливості пройти комісію МСЕК, а отже, отримати групу інвалідності. Але це – також тема для окремої розмови.
Сукупним результатом описаних вище суспільних процесів та явищ є депресивне суспільство (за офіційними даними ВООЗ Україна входить в першу десятку країн світу з найвищим рівнем самогубств - понад 20,0 самогубств на 100 000 населення), психологічний і фізичний травматизм (який подекуди лікується не лікарем, а розрекламованими лікарськими засобами, що призводить тільки до загострення проблеми), і, в кінцевому підсумку – інвалідність, якої могло б і не бути. Тому мінімізація і попередження інвалідності – це не просто першочергове завдання держави і суспільства в Україні, а, не більше і не менше – питання національної безпеки, збереження генофонду нації, фізично здорового, працездатного населення, етнокультурної та національної самоідентичності українського народу.
Що ж можна і треба зробити в ситуації, що склалася? По-перше, надзвичайно важливим є комплексний підхід до вирішення проблеми попередження інвалідності. Цей комплексний підхід має включати до себе два взаємопов`язані напрямки: 1. попередження інвалідності, що виникає на побутовому рівні; 2. попередження інвалідності внаслідок травми на виробництві.
В першому напрямку робота має спрямовуватися на виховання відповідального батьківства, реальну, а не на папері, охорону здоров`я дітей та юнацтва, в тому числі на попередження та раннє виявлення захворювань, що можуть призвести до інвалідності, роз`яснювально-виховну діяльність, як для батьків, так і для дітей, що дозволить скоротити випадки побутового травматизму дітей; щорічне обов`язкове проведення диспансеризації всіх, без виключення, працюючих українців (було ж, було таке при Радянському Союзі, то кому воно заважало?); пропаганду здорового способу життя тощо. Докладна інформація про конкретні проблеми, що існують в нашому суспільстві та шляхи їх вирішення, міститься в програмі «Майбутнє нації», розробленій головою Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів», тобто мною, ще в 2005 році. Свого часу очолювана мною організація зробила все можливе і неможливе, аби донести цю програму до відома державних чиновників та найвищих посадовців, але, нажаль, нас так і не почули. Хотілося б підкреслити, що злам у свідомості наших співвітчизників, що дозволить мінімізувати та попередити побутовий травматизм всіх форм і всіх рівнів, наслідком якого є інвалідність, можливий лише за умови партнерства та постійної свідомої співпраці членів громадянського суспільства і держави, спрямованої на вирішення цього питання.
Що стосується другого напрямку роботи, тобто попередження травматизму на виробництві, а відтак - і інвалідності, що виникла внаслідок такого травматизму, то окремі кроки, хоча, нажаль, і не системні, держава намагається здійснювати, розуміючи необхідність вирішення цілого комплексу означених проблем. Але поки ми покірно мовчимо, тримаючись за робоче місце і заробітну плату, дозволяючи собі відверто висловлюватися лише на власній кухні і в колі друзів, поки ми офіційно не оформлюємо наші трудові відносини, працюючи без трудової книжки, ми самі виключаємо навіть мізерну можливість нашого соціального захисту з боку держави. З одного боку ми маємо заробітну плату в конверті, яка не оподатковується, а отже (принаймні, теоретично) є вищою, з іншого ж боку – повністю залежимо від волі наймача, який, хоч це і прикро визнавати, більше зацікавлений у власному прибутку, аніж в збереженні нашого дорогоцінного здоров`я (воно ж в нас одне, як і життя) та попередженні інвалідності. Отже, своїми власними діями ми, фактично, провокуємо власні безправ`я та соціальну незахищеність, чомусь вважаючи, що нас неодмінно мають захистити, ну, хоча б, профспілки (в які ми, до речі, зовсім не прагнемо вступати, адже слід платити внески), або ж юристи, журналісти, громадські діячі. Ми навіть не замислюємося над тим, чому хтось має захищати наші інтереси та права в той час, коли ми відверто лінуємося або не хочемо щось зробити для самих себе. Керуючись принципом «кожен за себе», ми, фактично, перетворюємося з громадянського суспільства на, вибачте мені на слові. стадо, в якому кожен пасеться окремо і яке саме винне у власних проблемах.
Однак, не дивлячись на те, що у своїх проблемах здебільшого винні ми самі, незважаючи на те, що в багатьох випадках саме в нас є причина нашої економічної та соціальної незахищеності, відсутності громадського контролю за безпекою життєдіяльності і трудового процесу, нарешті, загальним зниженням рівня життя та розшарування суспільства, всі ми є громадянами держави Україна, всі ми, в тій чи іншій мірі, працюємо на її користь. А отже, і держава просто зобов`язана подбати про своїх громадян, про їх здоров`я та соціальну захищеність, про мінімізацію та попередження інвалідності, нарешті, про подолання наслідків побутового та промислового травматизму. Все це – не тільки наша проблема, як громадян України, але й проблема нашої держави, конкретні кроки якої повинні бути спрямовані на подолання окреслених вище негативних явищ.
Однак від розуміння проблеми та необхідності її подолання до політичної волі і розробки конкретної програми вирішення цієї проблеми пролягає тривалий та тернистий шлях. Нажаль, яскравим підтвердженням моїх слів є катастрофічне погіршення протягом останніх років ситуації щодо промислової безпеки та охорони праці як на промислових підприємствах, так і в сфері послуг та торгівлі (особливо роздрібної). Порівняно нещодавно, в листопаді 2010 року, відбулися парламентські слухання на тему «Про стан промислової безпеки та охорони праці», на яких мав честь бути присутнім і я. В процесі гарячої та гострої дискусії з цього питання народними депутатами і представниками громадянського суспільства запропоновано було багато, а сказано – ще більше. Мною, як представником ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів», також був наданий ряд пропозицій, які не були озвучені іншими виступаючими, в першу чергу – тих, що хвилюють працюючих інвалідів. Ось повний текст цих пропозицій, розроблених юристами ВГО ВППІ:
1. Забезпечення власниками в сфері промислового виробництва безпечних умов праці та її охорони; забезпечення на виробництві і його власній соціальній сфері норм універсального дизайну («Конвенція про права інвалідів», вступні положення) та дотримання міжнародних нормативів і стандартів охорони праці.
2. у відповідності до ст.6 Закону України „Про охорону праці”, вирішити питання обізнаності найманих працівників щодо особливостей трудового процесу, а також гарантій їх захищеності від можливих негативних наслідків цього процесу.
3. щорічне медичне обстеження коштом роботодавця працівників, задіяних у виробничій сфері та інфраструктурі, що її обслуговує (Наказ МОЗ України від 21.05.2007 р. № 246).
4. лікування коштом роботодавця травм і професійних хвороб, отриманих на виробництві чи в процесі обслуговування інфраструктури, дотичної до власного виробництва.
5. вирішення питання працевлаштування інвалідів, які отримали інвалідність в процесі професійної діяльності на даному виробництві чи обслуговуючій інфраструктурі даного виробництва, в системі цього виробництва чи його інфраструктури шляхом забезпечення йому індивідуального робочого місця з дотриманням вимог універсального дизайну та прийнятих міжнародних норм і стандартів.
6. заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації інвалідів, збереження робочих місць і повернення на роботу інвалідів («Конвенція про права інвалідів», Стаття 27).
7. гарантування щорічного оздоровлення працівників колективу установи, відповідно до нормативів, встановлених для фізично здорових і фізично хворих осіб у відповідних галузях виробництва і супутніх послуг, що його обслуговують.
8. створення і приведення в належний стан підприємств промислового виробництва та інфраструктури виробничої одиниці, інфраструктурних площ і мереж, які забезпечать її працівникам та членам їх сімей умови цивілізованої життєдіяльності, відновлювальний відпочинок, освітньо-культурне самовдосконалення, активну участь в розвитку власного підприємства і суспільства в цілому.
9. розбудова власником (роботодавцем) соціальної сфери і широкого комплексу соціальних послуг працівникам-інвалідам, членам їх сімей з віднесенням означених витрат на собівартість виробництва, за умови паритетності таких витрат для всіх суб`єктів конкретної виробничої одиниці.
10. розробка прозорої, гнучкої податкової політики для означених виробничих комплексів з метою створення останніми умов для вирішення соціально-економічних проблем своїх працівників, а також для розвитку безпеки власного бізнесу, його успішного, цивілізованого процвітання й іміджу марки і власника в Україні та за її межами
11. забезпечення інвалідам-працівникам конкретного підприємства і дотичної інфраструктури, права на справедливі й сприятливі умови праці, зокрема на рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності («Конвенція про права інвалідів», Стаття 27, Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів N 159, ст. 4).
12. надання інвалідам можливості для ефективного доступу до
загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб
працевлаштування та професійного й безперервного навчання («Конвенція про права інвалідів», Стаття 27; Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів N 159, ст.8).
13. відпрацювати і законодавчо закріпити механізм контролю за дотриманням власниками та керівниками підприємств, установ і організацій комплексу питань, пов`язаних з промисловою безпекою та охороною праці, а також з питань запобігання травматизму, попередження інвалідності, соціально-економічного захисту інвалідів і осіб, що постраждали від травм та стали інвалідами внаслідок трудового процесу, спираючись на «Конвенцію про права інвалідів», «Конвенцію про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» N 159 та інші міжнародні та вітчизняні законодавчі і підзаконні акти. Визначити Федерацію профспілок України, як найпотужніше та найчисленніше об`єднання профспілок України, та ВГО ВППІ, як єдину в Україні професійну профільну організацію, яка займається безпосередньо всіма проблемами, пов`язаними з працевлаштуванням, працею, соціально-економічним комплексом проблем, пов`язаних з трудовою діяльністю інвалідів, відповідальними за розробку з Кабінетом Міністрів України остаточних висновків парламентських слухань, необхідних законодавчих пропозицій і документів, а також механізмів їх виконання з залученням зацікавлених громадських організацій, представників політичних партій і наукових установ».
Здавалося б, в максимально швидкому та якісному вирішенні проблем, піднятих під час парламентських слухань, зацікавлені і Президент, і парламент, і громадянське суспільство, а головне – самі суб`єкти господарювання та їх колективи. Однак жодних зрушень за півроку, що минули з моменту завершення вищеназваного заходу, так і не відбулося. Це і є найяскравішим підтвердженням того факту, що на найвищому державному рівні або немає достатнього розуміння гостроти цієї проблеми для України, або існує її явна недооцінка, чи просто немає політичної волі для вирішення цього питання. Але факт лишається фактом: на сьогоднішній день ситуація, нажаль, не міняється. Хоча, на мою думку, як, до речі, і на думку значного прошарку громадянського суспільства, яке опікується даними питаннями, мінімізація та попередження інвалідності – одна з найважливіших і найтерміновіших проблем держави, яку необхідно вирішувати негайно, оскільки, як вже було сказано вище, це на сьогодні - питання національної безпеки, збереження генофонду нації, фізично здорового, працездатного населення, етнокультурної та національної самоідентичності українського народу.

Голова ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатний інвалідів», В.Б. Петровський