Вітаю Вас Гість!
|
Законодавча база щодо інвалідів
[241]
Законодавча база щодо інвалідів
|
|
1-й в світі масовий стрибок незрячих з парашутом, 2009 рік
[7]
Перший в світі масовий стрибок незрячих з парашутом, 2009 рік
|
|
1-й фестиваль творчості інвалідів "Неспокій серця"
[13]
1-й фестиваль творчості інвалідів "Неспокій серця"
|
|
Законодавчі акти
[17]
Законодавчі акти, що стосуються працевлаштування та роботи інвалідів
|
|
Статті про ВГО ВППІ
[29]
Статті, які розміщувались в массмедіа про нас та нами
|
|
Звіти про діяльність структурних одиниць
[2]
Тут розміщені звіти про діяльність структурних одиниць ВГО ВППІ за роки їх існування
|
|
Статті наші
[15]
Тут розміщені статті, створені членами ВГО ВУППІ
|
| Головна » Статті » Статті про ВГО ВППІ |
| Не змушуйте бути заручниками! Інваліди по зору встановили світовий рекорд -- вп’ятьох стрибнули з парашутом. Не лише собі хотіли довести, що можуть більше, а й державі – туризм для інвалідів треба виводити з зародкового стану З Володимиром Петровським ми познайомились на Всеукраїнському туристичному форумі, який на Дністровському каньйоні проводили Наукове географічне товариство та фонд «Україна – свята родина». Я тоді побоялась сплавлятися на байдарці, а Володимир вирушив – на те що не бачить, не зважав. Він – єдиний інвалід, що став Заслуженим працівником туризму України, голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів та просто мужній чоловік - звик до таких вчинків. Не зустрітися ще хоча б раз з такою людиною - було б неприпустимо. - -- Туризм для інвалідів - це дуже дієвий спосіб психологічної реабілітації, - розповідає Володимир. - Всі ми під Богом ходимо, і якщо людина стає інвалідом, то у 99 відсотках випадків починає думати про самогубство. Адже в один момент розуміє, що звичне життя скінчилось, що друзі покинули, починається глибока депресія. Вийти з неї надзвичайно складно, але туризм дуже помагає у цьому. Коли людина піднімається на гірську вершину, коли вона сидись з компанією у наметі біля багаття, вона розуміє, що вона МОЖЕ. Людина, яка декілька років, наче заручник, сиділа у чотирьох стінах, розуміє, що вона може побачити світ, може сплавитися по річці, може нарубати дрів, зварити собі їсти на вогнищі . Саме через це ще з 1999 року Володимир докладає максимум зусиль, щоб розвивати цю галузь (може, вірніше було б так: «галузь інвалідного туризму). Тільки цьогоріч профспілка організувала два наметових табори для інвалідів, членів їх родин і друзів в Криму (по 40, 70 учасників), екскурсії. Апогеєм став стрибок з парашутом п’ятьох незрячих людей – такого ніхто не робив не тільки в Україні, але й у світі. Стрибок вже занесли до Книги рекордів України, зараз готують документи для їх подачі до Книги рекордів Гіннесса. Але якби і не вперше, якби і без Гіннесса – все одно це подвиг. -- Роки два тому нам з Володимиром Носковим (журналістом, теж інвалідом по зору) прийшла в голову ця ідея. Ми за неї ухопилися, але зрозуміли, що реалізувати її надзвичайно складно. В Україні, та й у світі немає шкіл, які б готували до стрибків інвалідів. Спочатку акцію хотіли широко розпіарити, але зрозуміли, що робити цього ніяк не можна – парашутна школа, яка візьметься за підготовку незвичних екстремалів, ризикує закриттям, бо «діє не за інструкціями» і допомагає зробити стрибок тим, кому його робити нібито не належить. Та й самі організатори надзвичайно ризикували – і життям, і свободою. Шукали школу довго, але знайшли. На Керченську конференцію 2008 року, що була присвячена туризму для інвалідів, запросили керівника Центру планерного і парашутного спорту Бориса Небрєєва. В 2003 році, рятуючи парашутиста, що заплутався у тросах, Борис людині допоміг, та свій парашут відкрити не встиг. На жаль, одну ногу йому ампутували, другу якимось дивом вдалося врятувати. Незважаючи на отриману інвалідність, Небрєєв парашутного спорту не покинув, кількість здійснених ним стрибків сягнула за межу у 3100 стрибків. «Зріло яблуко» з півроку, керівник планерного центру довго не погоджувався на «авантюру», потім разом з інструктором ретельно продумував методику тренування. Учасники теж психологічно готувались, та не сиділи один навпроти одного, не вели тренінги – ходили у походи, на екскурсії. Підібрались учасники з усієї України: Володимир Петровський з Києва, Микола Мацько з Волині, Володимир Носков із Харкова, Лєнур Кіраджиєв - з Бахчисараю. Стрибнути захотіла й жінка – Алла Полюхович, теж кримчанка. Врешті всі були готові до того, що відступати не будуть, почали тренування. -- Ми промацали всю територію парашутної бази, кожен метр. Інструктор у нас був чудовий, звісно, йому було складно навчати таку незвичну групу, але він душу вклав у цю справу, навчився підбирати ті слова, без яких не можливо пояснити людині, яка не бачить. Перед стрибком організували тренувальний політ на літаку – в ньому дали промацати кожну внутрішню деталь, пояснили, куди ставити ногу, за що триматися рукою. Розказали, які приблизно відчуття будуть, щоб майбутні парашутисти могли зрозуміти, чи все іде за планом – адже коли не бачиш, куди летиш, то не знаєш, чи вірно летиш. -- Повітря в обличчя, потім зависла на парашутних стропах, потім вода – все йде так, як треба, - розповідала про пережиті відчуття Алла Полюхович. А ще жартома скаржилася Володимирові, що після того стрибка їй всюди мало адреналіну. Воно і не дивно - стрибки з парашутом у воду вважаються небезпечнішими за стрибки на землю. Якщо людна, приземлившись на воду, заплутається у стропах, то нерідко гине. Та для інвалідів по зору стрибки на землю були неможливі, тому взялися за ті, що у відкрите море, ще й з ризикованої невеликої висоти – 300 м. (Зазвичай парашутисти стрибають з 800 і більше метрів). Оплатила соціальну акцію, як і зазвичай, не держава – на рік профспілці інвалідів виділяється 29 тис. грн., і з цих грошей, крім всього іншого, треба платити зарплати. Тому кошти шукають самі. Залучають навіть іноземних спонсорів. Ба вітчизняним, через недосконалість податкового законодавства, важко виділити кошти на конкретну мету, навіть при всьому їхньому бажанні. -- Американці , які 2006 року виділяли кошти на сплав на байдарках, не могли повірити, що таке можливо, коли побачили, як наша група з 20 інвалідів сплавлялася рікою. Кажуть, що у своїй країні таких активних людей не зустрічали, - розповідає Володимир. Через кардинальну нестачу коштів існує й ще одна проблема. В Україні є лише один екскурсовод, який вміє працювати з інвалідами. Це – дружина Володимира – Світлана. Підготовка такого спеціаліста, який вміє працювати з інвалідами різних нозологій, триває не один рік. -- Наша група приходить в музей, нам кажуть: «Ми вам дамо найкращого екскурсовода – в нього інформація, як від зубів відскакує», -- продовжує мій співрозмовник. -- Але для інвалідів такий «найкращий» екскурсовод - найгірший екскурсовод. Тут потрібен зовсім інший підхід, інформацію треба подавати зовсім іншими чином. Наприклад, інваліда по зору треба зорієнтувати, де і як провести рукою, щоб відчути, як саме виглядає експонат. Мало того, що немає таких екскурсоводів. В українських музеях торкатися експонатів забороняється всім, і крапка. За кордоном такого табу немає, ті ж експонати, яких й справді не можна торкатися, мають спеціальні копії, виконані в повній відповідності до оригіналу. Та Володимир, не дивлячись на ці та інші проблеми, руки не опускає: -- Мені нещодавно розповіли, що в штаті Мічиган існує цілий інститут, співробітники якого досліджують, чи може інвалід стрибнути з парашутом. Цілий інститут досліджує! А ми це давно все зробили! – сміється пан Петровський. -- Взимку збираємося організувати людей та поїхати в Карпати – будемо експериментально доводити, що інваліди ще й на лижах можуть їздити. Говориш з Володимиром і розумієш, що є люди, яким хочеться аплодувати стоячи. Ганна УСТЕНКО, Фото з архіву Володимира ПЕТРОВСЬКОГО | |
| Переглядів: 753 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |