Вітаю Вас Гість!
Четвер, 09.02.2023, 06:02
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Законодавча база щодо інвалідів [241]
Законодавча база щодо інвалідів
1-й в світі масовий стрибок незрячих з парашутом, 2009 рік [7]
Перший в світі масовий стрибок незрячих з парашутом, 2009 рік
1-й фестиваль творчості інвалідів "Неспокій серця" [13]
1-й фестиваль творчості інвалідів "Неспокій серця"
Законодавчі акти [17]
Законодавчі акти, що стосуються працевлаштування та роботи інвалідів
Статті про ВГО ВППІ [29]
Статті, які розміщувались в массмедіа про нас та нами
Звіти про діяльність структурних одиниць [2]
Тут розміщені звіти про діяльність структурних одиниць ВГО ВППІ за роки їх існування
Статті наші [15]
Тут розміщені статті, створені членами ВГО ВУППІ

Форма входу

Наше опитування

Яким проблемам інвалідів слід приділити увагу на нашому сайті
Всього відповідей: 129

Пошук

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Статті про ВГО ВППІ

Україна молода, стаття
Якщо захочеш, зможеш усе!»
Незрячий із дитинства Володимир Петровський стрибає з парашутом, ходить у гори і бачить... кольорові сни

Ліна КУШНІР


Мені навіть страшно уявити, як це — щодня, щохвилини жити в суцільній темряві? Тому коли побачила, що Володимир Петровський приїхав до редакції «УМ» сам, здивувалася. Відтак не втрималася від запитання, як він самотужки добрався на Шулявку аж із Харківського масиву? «А що тут до вас їхати? — не менше здивувався Володимир Борисович. — Пішки до «підземки», потім на метро, вийшов — а тут же поруч». Я все ніяк не могла второпати: велике місто, транспорт, натовпи людей... і всього цього не бачиш! «Та я Київ як свої п’ять пальців знаю! Що зі мною в місті може статися? Ну, можливо, впаду. Але якщо на такі дрібниці звертати увагу, то можна взагалі ніколи не вийти із дому!» — мудро зауважує мій співрозмовник.
 
Очі забрав звичайний грип

...Володя народився цілком здоровою дитиною. Хлоп’яті ще й двох років не було, як він захворів грипом. Хвороба дала страшні ускладнення — приєдналися менінгіт та енцефаліт. Як правило, це вирок — після такого рідко хто взагалі залишається нормальною людиною. Володі пощастило — Бог залишив йому розум. Але... Одного ранку хлопчик прокинувся в суцільній темряві — хвороба повністю відібрала зір. Батьки довго не могли змиритися з каліцтвом сина. Возили його по різних клініках та інститутах, показували найкращим лікарям. Ті лише розводили руками: почалася атрофія зорового нерва, яка практично не виліковна. Правда, років у шість після уколів якогось сильного препарату Володя наприкінці чорного тунелю став бачити світло. Але дива не сталося — зір так і не повернувся, та й те світло, що спочатку дало надію, поступово згасло. «Отже, ви так і не пам’ятаєте, як це — бачити довкола себе білий світ?» — запитала в нього. «Ні, не пам’ятаю. Але мозок — цікава річ, він нічого не забув. Адже я бачу сни, причому кольорові!» — так відповів мій співрозмовник.
Це зараз Володимир — активна людина, якій важко всидіти на місці, бо щодня має безліч справ! А тоді був відчай. Зрештою, довелося змиритися і вчитися жити в темряві. Володя закінчив спецшколу для слабкозорих дітей. Батьки впросили директора, аби сина взяли туди, оскільки знали, що з інтернату для сліпих він вийде зовсім не пристосований до життя. Тож у школі він навіть писати навчився. А після її закінчення юнак без проблем вступив до університету імені Тараса Шевченка. І закінчив його з червоним дипломом. «Як?» — знову дивуюся я. «На слух, — каже Володимир. — Конспектів, звісно, не писав, просто уважно слухав лекції і все запам’ятовував».
На другому курсі університету хлопець одружився з однокурсницею. Для Світлани, цілком здорової дівчини, фізична вада Володі не стала перешкодою. Разом вони вже понад 20 років, виховують троє дітей. «Дружина — мої очі і права рука», — каже Володимир Борисович. Обоє займаються спільною справою. Світлана — екскурсовод, який проводить спеціальні екскурсії для інвалідів. А Володимир очолює Всеукраїнську профспілку працездатних інвалідів, один із напрямів, яким займається це громадське об’єднання, — розвиток інвалідного туризму.

Найкраща реабілітація — активна

Коли з Володимиром Петровським знайомишся ближче, то розумієш, що людський організм, навіть маючи фізичні вади, здатний на дива. Головне — бажання самої людини ці дива творити. «Якщо людина хоче, вона може все!» — переконаний мій співрозмовник. І доводить це власним життям. Чого в послужному списку цього чоловіка, який нічого не бачить, тільки немає! Він багато подорожує Україною і за кордоном, особисто пройшов практично всі гірські туристичні маршрути в Криму і в Карпатах. Окрім того, двічі був учасником сплаву по річці Дністер. У складі групи незрячих інвалідів упродовж десяти днів він подолав 300 км річки. Звісно, у човнах були «очі», тобто зряча людина, яка слідкувала за маршрутом. Усе ж інше незрячі робили самі — вели човни, займалися на березі господаркою, організовували власне дозвілля. «А влітку цього року профспілка влаштувала перший у світі наметовий табір для інвалідів на березі Азовського моря, — каже Володимир Борисович. — У цьому таборі, розташованому всього за якихось 50 метрів від моря, в два заїзди відпочило майже 60 людей. Жили, як і годиться, в наметах. Хоча допомагали волонтери, таборяни самі брали участь в готуванні їжі, прибиранні, ввечері — обов’язково вогнище з гітарою і різні конкурси. Це унікальний досвід. І ми будемо й надалі практикувати такі табори».

Комусь може здатися, ну навіщо це потрібно: напружуватися, кудись їхати, долати численні перепони... «Коли людина отримує каліцтво, з нею стається психологічний злам. І вивести її з цього стану дуже важко, — пояснює Володимир Петровський. — Реабілітувати — це не значить дати ціпок, слуховий апарат чи візок. Треба змусити людину повірити в себе. А туризм — одна з найкращих форм реабілітаційного процесу. Тому що інвалід має можливість випробувати свої сили в усіх життєвих ситуаціях, а коли щось не виходить — навчитися. Цього не можна досягти, тільки вийшовши зі своєї квартири у двір. Хоча це теж добре, бо деякі інваліди роками не залишають стін свого помешкання. Практична ж реабілітація — та, що дає результат і віру людини в себе, аби потім допомогти знайти своє місце в суспільстві, бути цьому суспільству, своїй родині не тягарем, а корисним. Ось тому ми й розвиваємо інвалідний туризм».

Небо — для вільних!

Думка про стрибок із парашутом прийшла Володимиру в голову ще в 2006 році, саме під час першого екстремального сплаву по Дністру. Думав, щоб його ще пізнати незвідане. Незвіданим для невтомного Петровського ще лишалося небо.

«Відтоді почалася підготовка до здійснення цього задуму, — каже Володимир Борисович. — Досі ніхто нічого подібного у світі не робив. Знаю про кілька випадків, коли люди стрибали із залишком зору. Але щоб зов¬сім сліпі — такого ще не було. До речі, чув що в Мічіганському університеті США наразі здійснюють теоретичну розробку можливості таких стрибків. Але поки там працюють із теорією, ми все зробили на практиці. Найскладніше було знайти організацію, яка б узялася здійснити наш задум. В Україні є багато «шкіл для чайників», тобто центрів, куди приходиш, платиш гроші, отримуєш необхідні інструкції й стрибаєш. Але вони навіть здорових людей не готують фахово, що вже казати про незрячих інвалідів! Тож ми довго шукали фахівців, які за нас візьмуться. Наприкінці 2007 року ми познайомилися з фахівцями Центру планерного і парашутного спорту з Коктебеля. З ними знайшли спільну мову. Профінансувати задум взялася кредитна спілка «Магірус». Залишалося одне — підкорити небо.

Скласти компанію Петровському погодилося ще четверо незрячих сміливців: Микола Мацько з Нововолинська, Лєнур Кіраджиєв із Бахчисарая, Володимир Носков із Харкова та Алла Полюхович із Сімферополя. Вмовляти нікого з них не довелося, всі погодилися практично відразу.

«З інструктором ми відпрацювали все до кожного кроку, знали, як діяти в екстремальних ситуаціях, — каже мій співрозмовник. — Незадовго до стрибка піднялися на літаку в небо, щоб відчути висоту. Спочатку хотіли розпіарити свою акцію, але потім вирішили цього не робити. Побоялися, що нам можуть просто заборонити стрибок, адже це ризик і всяке може статися».

Акцію призначили на 24 серпня й приурочили до Дня незалежності. Стрибати вирішили у відкрите море. До речі, звичайні парашутисти «приземляються» на воду тільки тоді, коли мають за плечима півсотні стрибків і відповідний досвід. Незрячі ж екстремали робили це вперше в житті. Без пари, без допомоги інструктора... У день стрибка за них уболівав весь коктебельський пляж, неподалік якого вони мали «приземлитися» на воду. Ніхто з відпочиваючих не купався, усі з тривогою спостерігали за морем. А потім аплодували п’ятьом незрячим відчайдухам, яких катер підбирав із води.

«Нас постійно запитують: навіщо ви це зробили? — продовжує Володимир Петровський. — На це є дві причини. По–перше, всі фізично хворі громадяни повинні усвідомити: доля кожного — в його ж руках. Ні хвороба, ні проблеми, ні повсякденні невдачі не повинні лякати. Людина здатна досягти всього! Треба вірити у свої сили, ставити мету і наполегливо до неї йти. Хворобу, страх, безвихідь можна і треба перемагати. І наш стрибок — це наочний приклад вищесказаних слів. По–друге, ми всі живемо в одній країні і вирішуємо одні й ті ж проблеми: як жити і як вижити, як знайти роботу, як виховувати дітей. Тільки спільно ми зможемо допомогти Україні відродитися. І якщо інваліди змогли подолати і себе, і перешкоди, що стояли і стоять на їхньому шляху, то фізично здорові люди просто зобов’язані зробити свою країну найкращою у світі. Адже це — наш спільний дім, який ми маємо зробити комфортним для кожного».

Переслідуючи таку благородну мету, учасники стрибка мимоволі ще й стали рекордсменами: вчинок незрячих українців уже вписано в Книгу рекордів України, а також завершується підготовка необхідних документів для подання досягнення в Книгу рекордів Гіннесса. «Ми й далі будемо стрибати, адже в кожного залишилися незабутні враження від цієї пригоди, — каже Володимир Петровський. — Думаю, що наступні акції будуть ще масовіші». Вірус активного життя виявився справді заразним. Адже нині в профспілку телефонує багато людей з обмеженими можливостями, які бажають стрибати з парашутом, а отже, й жити повноцінним життям...
Категорія: Статті про ВГО ВППІ | Додав: Moder (25.05.2012)
Переглядів: 702 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0