Вітаю Вас Гість!
Четвер, 06.08.2020, 04:54
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Наше опитування

Яким проблемам інвалідів слід приділити увагу на нашому сайті
Всього відповідей: 123

Пошук

Архів записів

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2019 » Жовтень » 4 » Четверте засідання Київського міського комітету доступності
00:03
Четверте засідання Київського міського комітету доступності
Публікуємо допис голови ГО ВГО ВППІ, В.Б. Петровського, присвячений 4-му засіданню Київського міського комітету доступності, членом якого він є:
"18 вересня 2019 року відбулося 4-те засідання Київського міського комітету доступності. Мушу черговий раз констатувати, що, попри позитив від того факту, що його засідання зараз відбуваються регулярно, один раз на місяць, його ефективність знов-таки, нажаль, практично дорівнює нулю. В попередньому досить розлогому дописі, що стосувався третього засідання Комітету, я багато і аргументовано пояснював причини цього явища, тож зусилля заступника голови КМДА, Марини Петрівни Хонди, а у нас немає підстав ставити під сумнів щирість цих зусиль, за відсутності дієвих й ефективних важелів на тих, хто зобов’язаний вирішувати проблеми людей з інвалідністю, лишаються лише голосом волаючого в пустелі.
А от для людей з інвалідністю, які реально прагнуть змінити ситуацію, що склалася, і, в силу стану здоров’я, кожен день для них може стати останнім, немає часу неквапливо жити за принципом: «солдат дрімає, а служба минає». І, напевно, найгостріше питання, яке я особисто піднімаю на кожному засіданні Комітету доступності – це наявність уповноваженого з питань людей з інвалідністю в місті Києві. Скоріше за все, це питання комусь вже дуже муляє. Недаремно ж один з чиновників КМДА прямо під час засідання не зміг себе стримати і кинув мені докір про те, що я вже, мовляв, «дістав» всіх зі створенням служби Уповноваженого. Цікаво, що моя відповідь про те, що такі служби існують в усіх цивілізованих країнах Європи і світу, це – нормальна і обов’язова практика (а, до речі, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися як Конвенції ООН з прав людей з інвалідністю, так і інших міжнародних норм та стандартів) виявилася для нього, державного чиновника, якоюсь дивиною. А це, в свою чергу, є ще одним підтвердженням рівня чиновників, які працюють в органах влади.
Отже, ще раз хотілося б підкреслити, що будь-який дорадчий орган (Комітет доступності, Комітет підприємництва, транспорту тощо) є всього лише дорадчим органом, без будь-яких повноважень, здатних примусити чиновників виконувати закони і відповідати за їх невиконання. І, коли хтось, грішним ділом, думав, що «країна рад» лишилася в минулому, то зовсім ні: все на місці, як і було. Тож доки не буде створена і не буде функціонувати служба уповноваженого (підкреслюю: Служба, а не просто посада уповноваженого), з чіткими повноваженнями знаходити вагомі аргументи для тих, хто не виконує загальнодержавне законодавство, в тому числі - підзаконні акти, видані на місцевому рівні, та механізмами виконання, контролю та відповідальності, проблеми людей з інвалідністю, зрештою, як і проблеми інших верств суспільства аналогічними структурами ніколи не будуть вирішені. А зустрічі, навіть регулярні, в дорадчих органах так і залишаться дружніми побаченнями.
В цьому контексті я буду не зовсім справедливим, якщо не згадаю, що 27 вересня відбулася зустріч членів Громадської ради при КМДА з заступником голови КДМА, Мариною Петрівною Хондою, і керівниками департаментів, підпорядкованих їй. Про це трохи згодом буде окрема розмова, а зараз згадав про це, тому що на цій зустрічі заступником Голови Громради, Артуром Аракеляном і мною було піднято питання щодо створення служби уповноваженого з питань людей з інвалідністю (Громадська рада при КМДА беззаперечно й одноголосно підтримала ідею з приводу створення та функціонування в місті Києві такої служби). А Марина Петрівна з цього приводу дала інформацію про те, що нарешті, якщо казати коротко, Кабінет Міністрів починає займатися цим питанням (раніше ми весь час отримували відповідь, що це – повноваження саме Кабінету Міністрів) і після того, як буде призначений Уповноважений Кабінету Міністрів з питань людей з інвалідністю, буде розглядатися і питання про призначення уповноваженого по місту Києву. А столиця України, одне з найкращих міст в Європі і в світі, в якій вирішення проблем людей з інвалідністю знаходиться в катастрофічному стані, безперечно, не має власних коштів для того, щоб створити і фінансувати таку службу (до речі, законодавством це не заборонено), а отже – буде очікувати, як вівця на закланні, рішення Кабінету Міністрів. У чиновників, поки що, нажаль, принцип дрімаючого солдата нікуди не подівся, а якщо людей з інвалідністю поменшає, то поменшає і проблем – менше пенсій доведеться сплачувати.
Тепер коротко стосовно інших питань, що розглядалися на засіданні Комітету доступності. Зупинюся лише на тих, по яких виступав безпосередньо я, або вони (питання) потребують згадки в цьому дописі.
Я свідомо не збираюся зупинятися на першому питанні порядку денного, а саме – обговорені положення про Відділ з питань безбар’єрності, створений при Київському реабілітаційному центрі для незрячих. Прокоментую лише одне. Моя львівська колега, талановитий науковець та діяч культури і мистецтва, якось сказала чудову фразу: «Альбо школа, альбо інтернат». Тобто або ж це реабілітаційний центр (які потрібні і створювати їх треба), або ж це установа з питань безбар’єрного середовища. Спроба схрестити вужа з їжаком, напевне, в першу чергу – шкода для установи, яка створена зовсім недавно і докладає неймовірних зусиль для власної розбудови. Що ж стосовно відділу з питань безбар’єрного середовища, то це – одна з складових частин Служби уповноваженого, яка опікується вирішенням цієї проблеми в щоденному режимі. Тому я більше не хочу зупинятися на цьому питанні і думаю, що ми, в контексті подальшої роботи, обов’язково до нього повернемося.
Думаю, доцільно було б об’єднати в один пункт коментар щодо проведення виїзних нарад і надання інформації про проведення аудиту доступності київських вулиць. Суть питання і результати практично однакові для всіх згаданих питань: доповідь на черговому засіданні Комітету про проблему, яку ми вже обговорювали, відсутність результату по вирішенню піднятих людьми з інвалідністю проблемам, «неймовірні зусилля» дотичних до питання чиновників і перелік обставин непереборної сили, які завадили вирішити це питання. І так кожне засідання. Обов’язковим є наполягання на тому, що, мовляв, вони, чиновники, зробили все від них залежне, а отже, їхньої провини в тому, що нічого не зроблено, немає. А оскільки в цьому питанні є лише дві сторони: органи влади та громадськість, то, за логікою речей, якщо представники органів влади не винні, то винні в тому, що проблеми людей з інвалідністю не вирішуються, самі люди з інвалідністю (пам’ятаєте унтер-офіцерську вдову, яка сама себе висікла, з гоголівського «Ревізора?).
Випадає з цього контексту хіба що питання стосовно реконструкції Софійської площі. Тут ситуація трошки інша. І організація, яку я очолюю, ГО ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів» та її відокремлені підрозділи (Київський міський та Шевченківський місцевий (районний), і керівництво Софії Київської категорично проти реконструкції Софійської площі, прилеглої до заповідника «Софія Київська», в тому варіанті, який примушує нас прийняти «Укравтодор». Проти з цілком зрозумілих та доступних причин. Софія Київська, яка є пам’яткою світового значення і знаходиться під охороною ЮНЕСКО, зовсім не хоче, щоб її виключили з цього переліку пам’яток, а, натомість, бажає, щоб згадана реконструкція відповідала міжнародним стандартам і цілісному вигляду загальної пам’ятки культури. В тому числі – щоб в рамках цієї реконструкції були дотримані міжнародні стандарти для людей з інвалідністю і, відповідно до цих стандартів, встановлений належним чином макет Софії Київської для осіб з вадами зору, зроблений з дотриманням тактильних вимог та з застосуванням шрифту Брайля і, бажано, звуковим коментарем. Саме на цьому наполягає і ГО ВГО ВППІ, разом зі своїми відокремленими підрозділами. Пропозиція «Укравтодору» суперечить викладеним вище вимогам. Якщо коротко, то ця пропозиція передбачає лише заміну тротуарної плитки з окремими декоративними елементами (до речі, унікальна штука: виготовлення пропонованих елементів доступності з граніту, що сам по собі є дуже слизьким, а отже – небезпечним, тощо). Ми розуміємо, що ця реконструкція – непоганий варіант для когось, аби заробити кошти, можливо – щоб забезпечити комусь вигідне замовлення. Але варіант заробляння грошей на людях з інвалідністю, і, зрештою, на пам’ятці культури світового значення, є, як мінімум, аморальним. З коментарів на Комітеті доступності ми вже зрозуміли, що всесильна державна машина змусила-таки Міністерство культури України погодити цей акт вандалізму. Але поки що у нас в країні існує демократичне суспільство, і ми дуже сподіваємося, що ні каток «Укравтодору», ні механізми підпільного примусу не «переїдуть» волевиявлення суспільства. А люди з інвалідністю, повторюся, хотіли б жити в цивілізованій країні, яка забезпечує їм можливості бути рівними і не дискримінованими, в тому числі – в частині доступності до пам’яток історії та культури.
Надзвичайно важливим було також підняте під час засідання питання щодо озвучених світлофорів, з якого я також висловив свою думку, навівши приклади озвучення світлофорів в різних країнах Європи. Також на моє прохання був продемонстрований відеоролик, підготовлений Євгенієм Свєтом і присвячений світовому досвіду озвучення світлофорів. Тривалий час проводячи моніторинг європейських країн, в тому числі – в частині доступності для людей з інвалідністю дорожньої інфраструктури, я мав можливість переконатися в тому, що практично в усіх країнах європейської спільноти діє єдиний стандарт озвучення світлофорів для осіб з вадами зору. Це однотипний звуковий сигнал та стандартна музика. І, в яку б країну не потрапив незрячий, чи то в Швецію, чи в Німеччину, чи в Ізраїль, він легко зможе зорієнтуватися в ситуації за звучанням світлофора. Тож, на моє глибоке переконання, Україна має не винаходити велосипед, а скористатися світовим досвідом і ввести для всіх, без виключення, світлофорів, які встановлені на вулицях її міст і сіл, єдиний уніфікований стандарт. Лише за цієї умови люди з вадами зору без перешкод зможуть користуватися озвученими світлофорами, а отже – не піддавати своє життя зайвим ризикам.
Нажаль, не ввійшло до порядку денного питання, яке неодноразово піднімалося нами, але щодо якого ми так і не дійшли консенсусу з органами міської влади. Мова йде про перейменування однієї з київських вулиць на честь Якова Батюка, офіційно визнаного єдиним незрячим солдатом планети. Якщо коротко, то колись, ще до перепланування 1978 року, на Деміївці існувала вулиця імені Батюка, і нині існує зупинка громадського транспорту, яка в народі зветься «Батюка». Однак після того, як стара забудова Деміївки була зруйнована, а вулиці, відповідно, переплановані, ім’я Якова Батюка, фактично, зникло з карти нашого міста. Між тим, перший в історії нашої держави незрячий адвокат, 25-річний підпільник, під керівництвом якого в Ніжині протягом півтора років діяла підпільна організація і який відмовився піти з міста, розділивши з друзями тортури і смерть, визнаний не лише Україною, але й світом, заслуговує на довгу і вдячну пам’ять.
Ми кілька разів зверталися до київської влади з проханням перейменувати на честь Якова Батюка Деміївський провулок (саме поблизу нього колись знаходилася вулиця Батюка), або ж Деміївську вулицю. Вони мають однотипну назву, що інколи призводить до плутанини, тож цілком можна було б увічнити в нашому місті пам’ять про видатну людину, яка в ньому вчилася та здобувала фах адвоката. Однак, на наш лист Департамент відповів дописом, практично повністю взятим з інтернету, відмовивши в проханні, в першу чергу, на тій підставі, що, нібито, ім’я Якова Батюка, комсомольця і підпільника, підпадає під декомунізацію і не може на цій підставі бути використане для перейменування вулиці. Хочу зауважити, що це не має ніякого відношення до спадщини тоталітарного режиму, а є лише вшануванням пам’яті видатної людини, яка, між іншим, походила з куркульської сім’ї (батьки Якова Батюка були розкуркулені і вислані), не мала ніякого відношення ані до комсомолу, ані до комуністичної партії, але до останнього подиху зберігала відданість Україні. На протязі двадцяти років Якову Батюку відмовляли у нагородженні саме на тій підставі, що він не був комсомольцем або ж комуністом, а отже, на думку партійного чиновництва – був недостойним нагородження. Нині заслуги Якова Батюка нібито, визнані не лише Україною, але й усім світом, в тому числі – Сполученими Штатами Америки (він був удостоєний спеціальної промови Президента США), але власна держава під приводом декомунізації нині робить все, щоб знищити саму пам’ять про свого героя. Сподіваюся, нам вдасться переконати київську влади змінити свою думку і повернути Києву ім’я цієї талановитої та мужньої людини й непересічної особистості. Далі буде…"
Переглядів: 75 | Додав: vuppi | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: