Вітаю Вас Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 11:45
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Наше опитування

Яким проблемам інвалідів слід приділити увагу на нашому сайті
Всього відповідей: 129

Пошук

Архів записів

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2021 » Травень » 29 » Качанівка для членів Печерської районної в місті Києві організації ВГО ВППІ
22:54
Качанівка для членів Печерської районної в місті Києві організації ВГО ВППІ
Сьогодні, 29 травня 2021 року члени Печерської районної в місті Києві організації ВГО ВППІ отримали можливість побувати в Національному (з 2001 року) історико-культурному заповіднику «Качанівка», що розкинулась на околиці села Качанівка Ічнянського району Чернігівської області на берегах річки Смош. Садиба у Качанівці вважається однією з найдавніших пам’яток в Україні, яка комплексно збереглася з кінця XVIII – поч. XX ст. до наших днів, а Качанівський парк є одним з найбільших пейзажних садів у Європі. За свою історію палац Качанівка змінив декількох власників, які мали цікаве та наповнене подіями життя. Кожен господар додав до палацового комплексу щось своє. За зовнішнім виглядом, як це не дивно звучить, палац інколи порінюють з Білим домом у США.
Маєток Качанівка був заснований в далекому 1770 році графом П.О Румянцевим-Задунайським. Парк, який оточує будчівлю був закладений практично одночасно із садибою. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосципанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII — поч. XIX століть.
Споруда палацу на той час була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які загалом асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник — герой російсько-турецьких воєн.
1808 року Рум'янцев продав маєток поміщику Г. Я. Почеці та його дружині Парасці Андріївні. За нових власників територія садиби, була розширена, а палац перебудований у стилі російського класицизму. Навколо нього зводять нові будівлі, та закладають пейзажний парк.
Після смерті Григорія Яковича в 1824 році маєток успадкував син його дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський, і понад 70 років садиба належала Тарновським. Саме в цей час садиба сформувалась у найкращих традиціях класицизму. Вона складалась з палацу з флігелями і баштою, двох служб — північної і південної, що завершували парадний двір; церкви-усипальниці, яка завершувала головну вісь композиції садибного комплексу.
За часів Тарновських палац пережив 5 будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж зберіг цілісність планувального рішення ансамблю і цільову єдність споруд. Саме тоді з 1-поверхового палац був перебудований на 2-поверховий з невисоким куполом, причому перший поверх так і лишився цегляним, а от другий був побудований з дерева і лише згодом обкладений цеглою і потинкований. На сході будівлі у флігелях і центральній частині палацу було прибудовано портики, фронтон яких завершується скульптурами німф, а в західній її частині розташовано галереї.
За період володіння Тарновськими територія садиби стала відомим культурним осередком для талановитих митців – Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Рєпіна та ін. Гостьовий альбом палацу, який (точніше його копію) також мали змогу побачити учасники екскурсії, налічує понад 600 автографів відомих постатей, серед яких М. Врубель, М. Костомаров, П. Куліш, В. Забіла та ін.
Цікаво, що саме завдяки роботі в Качанівці І. Рєпіну вдалося створити його найвідомішу картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Справа в тому, що тодішній власник Качанівки, Василь Тарновський (молодший) захопився колекціонуванням ще в студентські роки. Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії і безцінна шевченкіана. Серед раритетів колекції були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі шаблі, клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху.
Це був справжній музей українознавства, вартість якого сучасники оцінювали в кілька сотень тисяч карбованців сріблом.
Інтерес до колекції 1880 року привів у Качанівку Іллю Рєпіна для продовження роботи над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом майже всього літа художник замальовував козацькі реліквії, писав портрети господарів садиби, пейзажі, працював над картиною «Вечорниці».
Влітку 1838 року в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глінка. Тут він писав пісні, романси, кантату на честь Г.Тарновського «Гімн господарю». Деякі твори вперше виконувались у супроводі місцевого кріпосного оркестру, яким диригував сам маестро. Після від'їзду Глинки в садибі назавжди утвердився культ композитора. Досі на пагорбі біля Майорського ставу стоїть струнка, білокам'яна альтанка, названа його іменем.
Тарас Шевченко у травні 1843 року, під час своєї першої подорожі по Україні, їхав з Петербурга прямим призначенням у Качанівку, куди перед тим переслав одну з своїх найкращих картин — «Катерина». В садибному парку збереглась галявина, де під віковим дубом поет спілкувався з місцевими селянами і кріпосними музиками. Неподалік височіє могила-курган художника Григорія Честахівського, товариша і духівника Т.Шевченка, який передав у Качанівку особисті речі, рукописи, художні твори Кобзаря.
Впродовж 1836–1838 рр. в садибі проводив літні вакації талановитий художник, учень Академії мистецтв Василь Штернберг, який тут написав найкращі свої твори, за що був удостоєний високих академічних нагород.
Значні витрати на благодійництво й колекціонування, а також спосіб життя на широку ногу, заведений у Качанівці, зрештою поставили Василя Тарновського-молодшого на межу банкрутства. 1897 року він був змушений продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Перебудовою займався відомий німецький архітектор Карл Густавович Шольц. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з'явилися нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів; повністю змінилися інтер'єри, для виконання робіт запросили модного на той час московського живописця Авґуста Томашку. За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садибу електрифікували й телефонізували.
Останніми господарями садиби протягом 1914–1918 рр. була старша донька «цукрового короля» Олена та її чоловік Михайло Олів. За місцевими переказами, під час їхнього весілля головна алея садиби протяжністю близько 500 м була засипана цукром на честь весілля доньки «цукрового короля» і тодішнього власника П. Харитоненка – як символ солодкого життя молодят. За часів Олени та Михайла садиба, як і раніше, процвітала. Тут містилися картинна галерея, велика бібліотека, шанувалися найкращі традиції минулого, гостювали цікаві люди (зокрема, в червні 1915 року садибу відвідали художники М.Добужинський і К.Петров-Водкін. Однак, попри це, культурне життя Качанівки поступово завмирало.
З 1918 р. садиба Качанівка переживає період занепаду. До 1981 р., коли її було визнано Державним історико-культурним заповідником, на території садиби розміщувались дитяча комуна (саме, за словами екскурсовода, тоді вона зазнала найбільшої руйнації), військовий госпіталь, оздоровчо-лікувальні заклади.
Учасники екскурсії побачили також кімнату М. Гоголя з автентичними речами та меблями, в якій письменник прочитав перший варіант повісті «Тарас Бульба», кімнату Тараса Шевченка, в якій зупинявся великий український поет, зали для урочистих подій та прийомів, чайну кімнату, балкон з видом на пейзажі парку і ставки, альтанку Глінки, романтичні «Руїни», а також багато іншого. Екскурсія виявилася надзвичайно цікавою та насиченою і стала для всіх її учасників справжньою подорожжю в українське минуле.
Втім, хотілося б зауважити, що в усьому світі історики та культурологи вважали б за велику честь мати настільки добре збережений зразок палацово-паркового мистецтва колишніх часів. Він міг би приносити державі шалені кошти завдяки численним відвідувачам, адже Качанівка зовсім не гірша, аніж європейські садиби подібного плану. Але й досі до неї вирушають лише 2 рейсових автобуси на день, а діставатися з пересадками через Ніжин досить довго і незручно. Може, нарешті Україні варто вже почати цінувати та належним чином рекламувати своє, власне надбання, а не шукати красу лише в чужих землях? Сказане не стосується співробітників Державного історико-культурного заповідника Качанівка, кожен з яких докладно знає і натхненно розповідає його історію. Вони кращі за будь-які очікування, як і власне палац та оточуючий його парк. Але, як на нашу думку, до заповідника мав би вільно потрапити будь-який бажаючий: поблукати по парку, спокійно, без поспіху походити з кімнати до кімнати, замислитися над сенсом життя біля романтичного ставка… Нажаль, це на сьогодні можливо або в складі екскурсійної групи, як, власне кажучи, потрапили до Качанівки і ми, або з кількома пересадками та численними незручностями.
Щоб не завершувати цей допис на сумній ноті, хотілося б наостанок подякувати Печерській районній в місті Києві державній адміністрації, завдяки фінансовій підтримці якої члени Печерської районної в місті Києві організації ВГО ВППІ отримали можливість відвідати Національний історико-культурний заповідник «Качанівка»
Переглядів: 137 | Додав: vuppi | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: