Вітаю Вас Гість!
18:49 Лекція "Живий Шевченко", ГО КМП ПОІ, 03-04.07.21 | |
| Пам’ятаєте, як писав Іван Драч у своєму вірші «Виклик»? Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім. А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом. Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом. А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру! А він все шукає до пари — наймичку з сиротою, А він пропада за маною — не вашою, а отою! І горне гору роботи, бо в нього роботи гора. Гори до нього горнуться, сонце — на вістрі пера. Він пильно у нас вдивляється. Вільний свавільний самум. Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум. А то регоче і тішиться, наче хлопчисько радий. Шевченко був молодим. Шевченко завжди молодий. От і члени ГО «Київський міський парламент працездатних осіб з інвалідністю» під час циклу з 2-х лекцій «Живий Шевченко» (проведені за фінансової підтримки Департаменту соціальної політики КМДА 03 та 04 липня 2021 року) намагалися, фігурально кажучи, «скинути шапку» з великого українського поета. Канонізувати його немає сенсу, адже таке ставлення лише віддаляє нас від правильного розуміння особистості Тараса Григоровича. Між тим, він був великим поціновувачем гарного одягу й жартівливих історій, любив маленьких дітей і мріяв про те, що колись у нього будуть власні діти. Загартована десятиліттями радянської влади впевненість в тому, що «велика людина не може мати навіть найменших вад», заважає приймати поета як звичайну, живу людину, наділену здібностями, але й зі своїми проблемами та слабкостями. От і виходить, що, навіть думаючи про Шевченка, ми здебільшого уявляємо його собі сердито насупленого, у великій шапці та селянському кожусі. Між тим, зараз практично ніхто не пам’ятає, що такий одяг на той час був в Петербурзі гостро модним, тож і фото в ньому, до певної міри, було, як сказали б зараз, «постановочним». Тож в цьому дописі нам хотілося б зупинимося лише на одному епізоді з життя Тараса Григоровича, який, втім, мав великий вплив на його подальше життя, а також є надзвичайно важливим для розуміння того, що він був звичайною земною людиною з рисами, характером й поведінкою, притаманними всім нам. Безумовно, талановитою, безумовно, непересічною, але все ж людиною, а не якимось позаземним створінням, відстороненим від земних звичок, радощів й почуттів. Отже, кінець червня 1843 рік, село Мойсівка (нині – Мосівка Драбівського району Черкаської області, а колись воно звалося «Малоросійським Версалем»), щорічний бал на честь уродин чоловіка господині маєтку (на той час вже покійного), Тетяни Вільхівської (Волховської). Бал відкривають першим танцем молодий талановитий художник, Тарас Шевченко, й красуня Ганна Закревська, чарівна дружина немолодого й досить непривабливого. Чому саме вони? Сама господиня вже надто стара (їй 81 рік), аби витанцьовувати на балах, але вона любить розкіш, любить, коли навколо неї пишно вдягнуті люди, музика, танці. Тарас Григорович вже досить відомий живописець та поет, він приїхав на бал разом зі своїм другом, Євгеном Гребінкою. Між тим, на балу не лише танцюють та хизуються нарядами, кожен тут обирає справу собі до вподоби: грають в азартні ігри, слухають нову музику, прогулюються, читають останні новинки літератури, серед яких - і «Кобзар» Тараса Шевченка, уривки з якого наввипередки декламують напам’ять вразливі панянки. Про цей бал український письменник та фольклорист, Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував так: «Баль, своїм звичаєм, повинна була розпочати сама господиня танцем в першій парі з гостем, якого вважали найзнаменитішим. Таким гостем усі уважали Шевченка, але 80-літня Вільхівська не спроможна була танцювати. Шевченко сказав, що, опріч господині, він ні з ким не піде танцювати. Погодилися на тому, що Шевченко вдарить трепака, а Вільхівська, сидячи в фотелю vis-a-vis, буде притупцьовувати.» Але так вже вийшло, що для Тараса парою в танці на цьому балу стала красуня Ганна Закревська, якій на той час був лише 21 рік. Чоловік Ганни, Платон Олексійович Закревський, був значно старшим за неї, та й заміж вона вийшла зовсім молодою – у 17 років. Чи дивно, що між Ганною, хай і заміжнею жінкою, та Тарасом виникли теплі почуття, які згодом переросли в дещо більше. Тоді ж, в Мосівці, Тарас Шевченко познайомився й потоваришував з надзвичайно колоритною людиною – Віктором Олексійовичем Закревським, що доводився рідним братом чоловікові Ганни. А ще Віктор Закревський був організатором й «старшиною» «товариства мочемордія», до складу якого певний час входив і Тарас Шевченко. І навіть був учасником його «засідань», на які приїздив з маєтку Рєпніних в Яготині, де мешкав на той час. Згадане товариство, за словами І. Франка, сприймалося як елементарна, часто цинічні реакція «проти усієї тієї фальші шляхетсько-панського життя, що вироблялася віками, та особливо при кінці XVIII і на початку ХІХ ст. дійшла до найвищого ступеня…». Вже цитований вище Олександр Афанас’єв-Чужбинський згадував, що «в домі Закревських Шевченко був своїм (…) і охоче жив у їхньому гостинному домі. Іноді з’їжджалися до Віктора Олексійовича деякі поклонники Бахура, і відбувалися славнозвісні свята. Але Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині в дружньому колі, весело розмовляючи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень. Тоді ніякі зусилля поклонників Бахура не в змозі були відняти його в нас, і кінчалося тим, що Віктор Олексійович з товаришами приходив з флігеля і ми всі разом просиджували далеко за північ». Повертаючись до теми кохання Тараса Шевченка, хотілося б також сказати й про те, що чоловік Ганни, Платон Олексійович, значно відрізнявся від свого брата, і за своїм характером був завзятим кріпосником. Відставний полковник після бурхливої і далекої від бездоганності казенної служби завзято господарював у своєму великому маєтку. За свідченнями старих селян, записаним Маріеттою Шагінян, Платон Олексійович «не бридився» особисто шмагати селян на конюшні. І ось молодий Тарас живе в Березовій Рудці, пише на замовлення портрети господаря й господині маєтку, а також їхніх дітей. З портрета Ганни, який нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка, на нас дивиться великими темно-голубими очима справді «Ганна вродлива», як називав її поет в одному зі своїх листів (до Віктора Закревського від 10.11.1843). Мабуть, в серце поета глибоко проник пильний погляд великих темно-голубих очей, якщо про той погляд і ті очі Шевченко проніс згадку ледве чи не через все життя. Саме Ганні Закревській в 1848 році на засланні присвятив поет одну з найніжніших своїх поезій – «Г. З.», в якій із щирим захопленням звертався до Закревської: «Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі…» Спочатку вірш «Немає гірше, як в неволі про волю згадувать» було переписано в «Малу книжку» без назви. При переписуванні в «Більшу книжку» Шевченко дав йому назву «Г. З.», тобто «Ганні Закревській» (між іншим, вперше цей факт було доведено відомою радянською дослідницею біографії В.І. Леніна – Маріеттою Шагінян. Дивно інколи переплітаються людські долі!). На далекому Косаралі в хвилини душевної самотності, подумки розмовляючи з коханою жінкою, він висловив довірливо інтимні слова вдячної пам’яті, захоплення і щирого жалю, - бо ж «немає гірше, як в неволі про волю згадувать», і про тих найдорожчих, які залишилися так далеко. … А ти, доле! А ти, мій… Моє свято чорнобриве. І досі меж ними Тихо, пишно походжаєш? І тими очима, Аж чорними-голубими, І досі чаруєш Людські душі? Чи ще й досі Дивуються всує На стан гнучкий? Свято моє! Єдинеє свято! Так, це Ганна Закревська… Це її очі, «аж чорнії-голубії» дивляться на нас із портрета, написаного Шевченком у 1843 році. Скільки лагідної покірності, приреченості невмолимій долі і щирого бажання душевного спокою коханій звучать в останніх рядках поетового вірша: Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо, Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого. З ім’ям Ганни Закревської пов’язано також поезію «Якби зострілися ми знову», написану у другій половині 1848 року, у якій є натяк на те, що … не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво! Безумовно, роман заміжньої жінки й талановитого художника і поета не міг тривати вічно. Як видно з наведених вище рядків, Тарас Григорович проніс спогади про нього крізь все життя. Саме її він сподівався побачити після повернення з заслання. Але не судилося, бо в 1857 році Ганна Закревська померла від сухот. Є непевні дані про те, що від Тараса у неї народилася донька Софія, яка померла майже одразу після народження. Однак метричні книги того часу, наскільки нам відомо, й донині зберігаються десь в Росії, тож ані остаточно ствердити, ані твердо заперечити цей факт, скоріше за все, неможливо. Та й хто може стверджувати щось, коли йдеться про людські взаємини… На світлинах, доданих до цього допису, ви можете побачити портрети Ганни та Платона Закревських та автопортрет Тараса Шевченка, написаний в той період Прикріплення: Картинка 1 · Картинка 2 | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |