Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 28.09.2021, 18:45
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Наше опитування

Яким проблемам інвалідів слід приділити увагу на нашому сайті
Всього відповідей: 125

Пошук

Архів записів

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2021 » Вересень » 6 » Новий проект ГО ВГО ВППІ "Невигадана історія України, написана поколіннями наших предків"
11:53
Новий проект ГО ВГО ВППІ "Невигадана історія України, написана поколіннями наших предків"
Цією статтею ГО "Всеукраїнська громадська організація "Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів" започатковує свій новий проект "Невигадана історія України, написана поколіннями наших предків".
Полтавський інститут шляхетних дівчат
Все життя, скільки я себе пам’ятаю, я знала про те, що моя бабуся, Ксенія Іванівна Сапсай, навчалась в Полтавському інституті шляхетних дівчат. І пишалася цим. Шкода, що бабуся встигла розповісти мені зовсім небагато: мені було лише шість років, коли вона пішла у засвіти.
Вже потім, від тата дізналася, що бабуся Ксеня вільно розмовляла й читала французькою мовою, трохи гірше володіла німецькою (через Першу світову війну вивченню німецької мови приділяли менше уваги). Неабияких успіхів в оволодінні іноземними мовами досягали дуже просто – в певні дні навчального тижня викладання велося французькою чи німецькою мовами, цими ж мовами дівчата мусили розмовляти й між собою, і, якщо викладачі чули від панянок хоч одне слово російською, вони мали вивчити напам’ять аркуш друкованого тексту іноземною мовою.
А отримати якісну освіту моя бабуся змогла завдяки тому, що її дідусь за особисту мужність під час Кримської військової кампанії (1853-1856) отримав спадкове дворянство і, відповідно, право для всіх його нащадків безкоштовно отримувати освіту в будь-якому навчальному закладі тодішньої Російської імперії.
От, власне кажучи і все, що мені було відомо про дитячі роки бабусі Ксені. Ну, хіба що в нашій родині дивом зберіглося кілька фото бабусі та атестат Полтавського інституту шляхетних дівчат, які я з цікавістю вивчала, ще будучи дитиною, і в більш зрілі роки.
Життя швидкоплинне. Цього року виповнилося 50 років, як з нами немає бабусі Ксенії, та й сама я з маленької дівчинки, її улюблениці, перетворилася на бабусю. І ось у нас з татом виникла ідея: відвідати Полтаву, подивитися на будівлю закладу, в якому навчалася Ксенія Сапсай, а також побачити ті куточки міста, які вона могла бачити на той час.
Заплановано – зроблено. Кілька днів тому ми вирушили в мандрівку до міста, яке пам’ятає мою бабусю дівчинкою, а потім молодою дівчиною, настільки доброю та лагідною, що колежанки Ксенії, за спогадами, називали її «матінкою».
І зараз я пропоную всім бажаючим повторити нашу мандрівку, а заодно дізнатися про історію Полтавського інституту шляхетних дівчат, який був урочисто відкритий майже 200 років тому, в 1818 році. Для приміщення інституту дійсний статський радник Семен Кочубей «передав свій будинок з садом, лісом, сіножатями і городами», а потім територія навчального закладу була розширена за рахунок Полтавської школи садівництва, що розташовувалася зовсім поруч, на території Міського саду.
Майже десять років цей навчальний заклад діяв на кошти дворян, а з 17 вересня 1827 року імператор Микола 1, на клопотання князя Миколи Григоровича Репніна-Волконського, перетворив його з дворянського на урядовий. Передбачалося, що з казни буде виділено кошти на утримання 60-ти вихованок, а також на побудову нового будинку для інституту протягом наступних 4-х років. В 1830 році було зведений триповерховий центральний корпус, який протягом 2-ї половини Х1Х століття постійно перебудовувався та добудовувався, перетворившись на досить довгу (130 метрів) триповерхову споруду з великим двором, оточену металевою огорожею, прикрашеною на вході двома башточками-пропілеями з колонами.
Зруйновану в роки Другої світової війни будівлю Інституту згодом було відновлено і нині в ній розташовується Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. На територію якого нас не побажали впустити, посилаючись на те, що мій фотоапарат становить небезпеку для режимного об’єкту, тобто згаданого технічного університету. Та байдуже, фотоапарат чудово фотографує і крізь решітку.
Але повертаємося до історії Інституту. Його діяльністю керувала рада, першим головою якої була Варвара Олексіївна Репніна, дружина князя М.Г. Репніна-Волконського і мати Варвари Миколаївни Волконської, яка на протязі довгих років була другом Тараса Шевченка. До речі, і сама Варвара Репніна-молодша навчалася в цьому навчальному закладі.
Викладачами та випускницями Інституту шляхетних дівчат в різні роки були відомі музиканти, літератори, діячі української історії та культури. Але про це можна легко дізнатися з різноманітних відкритих джерел, тож не буду загострювати увагу на таких подробицях. Як на мою думку, набагато цікавішим є те, кого приймали на навчання, чому навчали і яким чином було побудовано навчальний процес. Саме ці подробиці спонукали мене поглянути на атестат бабусі зовсім іншими очима.
Класи Інституту (а їх було 7) нумерувалися зовсім незвичним для нас чином. Наймолодші дівчата, зазвичай у віці від 10 до 12 років, навчалися в 7-му класі і, переходячи з класу в клас, піднімалися до 1-го класу, який був випускним, в віці 16-18 років.
Для зарахування дівчат до Інституту необхідно було подати ряд довідок, серед яких обов’язковими були довідки про час хрещення та віросповідання, початкову освіту, а також про щеплення від віспи. Нещеплених дівчат до Інституту не приймали.
Шанс бути зарахованими мали лише дівчата, родини яких мешкали в Полтавській та Чернігівській губерніях (приблизно порівну з кожної), причому перевага надавалася представницям збіднілих дворянських родин, сиротам та напівсиротам. Під першу та третю категорії з перерахованих вище й підпадала моя бабуся, оскільки вона походила з небагатої дворянської родини і була напівсиротою, рано втративши матір.
Знання учениць на вступних іспитах, під час навчання й випускних іспитів оцінювалися за дванадцятибальною шкалою, де 12 і 11 балів означали відмінні знання; 10 та 9 — дуже гарні; 8 і 7 — гарні; 6 та 5 — «посередні»; 4 і 3 — слабкі; 2 та 1 — погані. Все нове – добре забуте старе, чи не так?
До 1862 року всі учениці Інституту були пансіонерками, тобто постійно перебували в його стінах протягом всього курсу навчання. Виключення складали лише випадки важкої хвороби дівчини, смерті її батьків чи опікунів та деякі інші.
Але починаючи з 1862 року для дівчат було введено відпустки на літні, великодні та різдвяні канікули, спочатку у вигляді дворічного експерименту, а згодом, з 1864 року – назавжди, до завершення діяльності Інституту. Протягом останнього року навчання випускниці мали лишатися в Інституті, аби поповнювати свою наукову освіту під керівництвом викладачів, без звільнення на канікули, за виключенням дівчат, які мали слабке здоров’я, належним чином засвідчене інститутським лікарем.
Зрозуміло, що за ученицями вівся постійний нагляд, який здійснювався, в першу чергу, класними дамами. Саме вони мали перебувати поруч зі своїми вихованками і вдень, і навіть вночі. Цікаво, що в певний момент історії Інституту члени його ради були стурбовані збільшенням фінансування, необхідного для оплати другої класної дами для нічних чергувань, оскільки для однієї особи такі чергування були надто виснажливими.
Надзвичайно актуальними і нині виглядають тогочасні настанови для класних дам, переважну частину яких складали колишні випускниці Інституту (викладено мовою оригіналу): «Классная дама, естественно, будет любить тех, которые учатся и ведут себя лучше других, но ни в каком случае не должна быть пристрастна к ним, не должна позволять им никаких, даже самых малейших отступлений от правил Заведения, не должна образовывать из них род школьной привилегированной аристократии, не должна беспрестанно осыпать их похвалами, и выставлять на показ. Это обыкновенно развивает в девицах тщеславие, хвастливость и самонадеянность, а иногда и дерзость».
Тривалість уроків в трьох нижчих класах складала півтори годину, а в чотирьох вищих – годину.
Першим і надзвичайно важливим в переліку предметів, що викладалися в Інституті, був Закон Божий. Згідно затверджених Правил, викладання цього предмету мало дві мети:
перша - ознайомлення учениць з догматичною та історичною частинами сповідуваної ними релігії; друга (що вважалася більш важливою) - розвиток морально-релігійного почуття.
Другим за важливістю предметом була «вітчизняна» (зі зрозумілих причин, на жаль, не українська, а російська) мова та література. Завдання викладача полягало в тому, аби навчити своїх учениць правильно читати та писати, вміти не лише переказати зміст літературного твору, але й бачити логічний зв’язок між його окремими частинами та між думками, що складають зміст кожної окремої частини цього твору і, нарешті, оцінити згаданий твір з моральної та естетичної точки зору. Також кожна учениця мала бути здатною висловлювати свої думки як в усній, так в письмовій формі, правильно не лише в граматичному, але й в логічному відношенні.
Оскільки Інститут був закладом освіти класичного спрямування, то особлива увага приділялася знанню іноземних мов, французької та німецької. Як і викладання Закону Божого, навчання іноземним мовам мало дві мети: теоретичну і практичну. На протязі семи років дівчата мали вивчити іноземні мови настільки, аби бути здатними не лише вільно читати літературні твори, але й вільно висловлювати свої думки цими мовами, як усно так і письмово. Мета досягалася як великою кількістю уроків іноземної мови, так і за допомогою класних дам, які пильно стежили за тим, якою мовою розмовляють їх вихованки (ми пам’ятаємо: одне слово російською мовою в день, коли розмовляють, скажімо, французькою, тягне за собою вивчення напам’ять сторінки друкованого тексту цією мовою). Згідно вже цитованих вище Правил, «главная задача каждого преподавателя иностранного языка заключается в том, чтобы суметь заставить своих учениц, возможно ранее, начать говорить на изучаемом ими языке». А далі мова йде про те, що в старших класах учениці повинні вільно переказувати уривки географічного чи історичного змісту, а також аналізувати тексти літературних творів. І все це – іноземною мовою.
Якщо вже ми згадали про історію, як предмет викладання, то варто зазначити, що викладач мав ознайомити своїх учениць з найбільш важливими історичними подіями, навчити їх (учениць) логічно та змістовно переказувати ці події, а також прищепити любов до вітчизни (знов-таки, зі зрозумілих причин, до Російської імперії). Що ж до пошуку внутрішніх зв’язків між історичними фактами та наявності власної думки про вплив тих чи інших явищ на історичні долі країн та народів, то ці критерії знаходилося поза рамками інститутського викладання.
Викладач географії мав ознайомити учениць з усім найбільш видатним, що є в житті природи та людей, приділяючи найбільшу увагу географії власної держави та Західної Європи, як найближчої сусідки Російської імперії.
Суспільствознавство серед інших предметів, що викладалися в навчальному закладі, займало почесне місце, як один з найдієвіших засобів розвитку уваги. Саме воно, в ідеалі, мало розкривати зв’язок між явищами природи, розвивати увагу та спостережливість, збагачувати внутрішній світ учениці, а також сприяти її естетичному й релігійному розвитку. А як цього досягали в реальному житті, ми, нажаль, вже не зможемо дізнатися. Принаймні, я точно знаю, що моя бабуся мала відмінні успіхі і, відповідно, оцінку 11 за 12-ти бальною шкалою з фізики та космографії, тобто з предметів, які були складовою частиною суспільствознавства як предмету викладання.
З усіх математичних дисциплін в Інституті викладали лише арифметику, яка мала суто практичне призначення, і геометрію, в досить незначному об’ємі. Головною метою викладання обох дисциплін був розвиток логічного мислення й просторового уявлення.
І, нарешті, педагогіка, дисципліна, яку було додано до навчального курсу значно пізніше, приблизно в 50-х роках Х1Х сторіччя. Але її наявність надавала можливість випускницям отримати місце домашнього викладача без спеціального екзамену, але лише за тими дисциплінами, з яких дівчина продемонструвала відмінні знання. На той час педагогіка, як навчальна дисципліна, надавала дівчатам знання щодо нормального розвитку організму людини, а також розповідала про зв’язок душі й тіла, мала сприяти розвитку релігійного, естетичного і патріотичного почуттів, а також уяви. Ну і знайомила з обсягом знань та навичок, які нині входять до курсу «Основи безпеки життєдіяльності». Власне кажучи, педагогіка в нашому сучасному розумінні дівчатам не викладалася.
В початкових класах ученицям викладали також малювання та чистописання, які, по суті, були двома сторонами одного цілого. Дівчата мали навчитися писати швидко, чітко й максимально красиво і, водночас, вміти малювати копії з оригіналів та мати загальне уявлення про мистецтво.
Факультативними дисциплінами, як ми сказали б зараз, були музична освіта (спів, танці, гра на музичних інструментах), а також рукоділля.
Підсумовуючи викладене вище, ми можемо з впевненістю сказати, що загалом дівчатам надавалася якісна освіта, яка дозволяла їм стати гарними матусями і господинями, підтримувати розмову на будь-яку тему, і, водночас, в разі необхідності, заробити собі на прожиття на посаді домашнього викладача або класної дами в цьому ж-таки Інституті.
Безумовно, на той час така можливість цінувалася досить високо, тому вступ до Інституту здійснювався на конкурсних засадах, причому дівчата-абітурієнтки мали змогу здати вступні іспити як в травні, так і пізніше, в серпні, якщо результати перших іспитів були не зовсім задовільними. Остаточне рішення щодо зарахування приймалося наприкінці серпня.
Збереглися відомості щодо складу учениць Інституту в 1898-1899 навчальному році (це рік, коли народилася моя бабуся Ксенія). В цьому році в Полтавському інституті шляхетних дівчат загалом навчалося 212 дівчат, з яких 24 отримували знання казенним коштом, 115 – власним коштом, 9 навчалися екстерном, 7 лише відвідували уроки, без проживання, інші ж пансіонерки отримували стипендію на навчання з різних благодійних джерел. 199 дівчат походили з дворян, 1 – з духовенства, 12 – з купецької спільноти. 210 з них мало православне віросповідання, 1 – римо-католицьке, 1- лютеранське.
День пансіонерок розпочинався досить рано: о 7-й годині і, після гігієнічних процедур, проводилася обов’язкова загальна ранкова молитва, що передувала ранковому чаю. Перший урок розпочинався о 8:55 і, з перервами на обід та підвечірок, заняття тривали аж до 17:00. З 18:00 до 20:00 учениці готували завдання на наступний день, вечеряли і, після загальної вечірньої молитви, о 21:00 вже мали знаходитися в спальнях.
Надзвичайно цікавою є також система нагород за підсумками навчального року. Обов’язковою умовою для отримання нагороди за успіхи в навчанні була бездоганна поведінка (12 балів), а також загальний підсумок балів, отриманих протягом навчального року і на екзаменах. Учениці початкових класів, які за підсумками річного навчання отримували, як ми сказали б зараз, середній бал не менше 11, нагороджувалися книжками з відповідним написом.
А от для випускниць існували нагороди трьох категорій: 1. шифри й золоті медалі (вони поділялися на великі і малі), 2. срібні медалі (також були великими і малими); 3. нагородні книги. Слід відзначити також, що існувала, кажучи сучасною мовою, квота на золоті (1:15) та срібні (1:10) медалі. Тобто якщо в класі навчалося 29 учениць, то більше 1 золотої та 2 срібних медалей вони отримати не могли. Виключень з цього правила не існувало, хіба що, якщо кількість учениць випускного класу була меншою за 15, вони могли отримати, відповідно, 1 золоту (при середньому балі не менше 11,5 і зразковій поведінці) і 1 срібну (при середньому балі 10,5 та зразковій поведінці) медалі. Книгою нагороджувалися ті з випускниць, що мали середній бал не менше 10,0. При цьому право на медаль мали лише ті учениці, які навчалися в Інституті не менше 3-х років. От така сувора, однак надзвичайно прозора система нагород існувала на той час.
По завершенні навчання та згідно бажання випускниць, чотири з них щорічно могли залишитися в Інституті на рік для проходження педагогічної практики. Посада такої практикантки мала назву «пепін’єрка», тобто помічниця класної дами в молодших класах. Окрім того, як вже було сказано вище, випускниці мали можливість отримати посаду домашньої вчительки без додаткових іспитів.
Зважаючи на досить збалансований раціон, щоденні прогулянки на свіжому повітрі, обов’язкове щеплення від віспи у абітурієнток та наявність при Інституті двох лікарень, одна для заразних, друга – для незаразних хворих, рівень смертності його учениць був доволі низьким. Згідно наявної статистики, протягом 35 років (з 1863 по 1898) від різних хвороб померло лише 13 його вихованок, що на той час було рідкістю. Слід зазначити, що приміщення Інституту були надзвичайно холодними, а система довгих коридорів забезпечувала неабиякі протяги, особливо в приміщеннях, побудованих в 2-й половині Х1Х століття (1866 рік). За статистичними даними, найбільш поширеними захворюваннями серед учениць були простуди і ревматизм, викликані в першу чергу фасонами шкільних сукенок, що мали відкриті плечі без рукавів. Доволі швидко псувався зір учениць, оскільки приміщення здебільшого освітлювалися гасовими лампами, розташованими на досить великій відстані одна від одної.
Ну і, нарешті, про прогулянки на свіжому повітрі. Учениці молодших класів, як правило, не залишали територію Інституту, хіба що на канікули. А от дівчата старшого віку всім класом (оскільки одиночні прогулянки були категорично заборонені) та у супроводі класної дами й допоміжного персоналу, могли залишити межі Інституту.
Які ж будівлі та споруди Полтави, гуляючи вулицями цього старовинного міста, могли бачити дівчата, і моя бабуся в тому числі? Як я вже згадувала вище, зовсім поруч з Інститутом знаходився Міський сад, той самий, частина якого згодом поповнила територію інститутських володінь. Садиба Василя Васильовича Капніста, який також мав неабияке відношення до історії Інституту (зараз в ній знаходиться меморіальний музей Івана Котляревського). Безумовно, бачили будівлю пожежної дільниці (нині – музей Авіації та космонавтики) і навіть чули, як гуркотять бруківкою міста їхні вози та брички. Скоріше за все, бачили пам’ятник Іванові Котляревському, хоча навряд чи вивчали його твори. Можливо, бували в Петрівському та Сонячному парках, а отже – бачили будівлю Полтавського губернського земства, в якому нині знаходиться Полтавський краєзнавчий музей. І, як на мою думку, ніяк не могли обминути в своїх прогулянках Соборну площу на Івановій горі з її Успенським собором та Білою альтанкою, яка нині є своєрідним символом міста. Будиночок Котляревського, в якому нині знаходиться музей-квартира видатного українського поета й драматурга, на той час також існував, хоча через численні перебудови він мав зовсім інший вигляд, аніж зараз.
Шкода, що через досить-таки величеньку відстань дівчата-інститутки навряд чи мали можливість відвідати Олександрівський (нині – Корпусний) сад з стилістично довершеним архітектурним ансамблем навколо неї (Будівлі Присутніх місць, Дворянського зібрання, цивільного губернатора Полтави, кадетського корпусу тощо), та величним монументом Слави в центрі.
Але, як на мою думку, всі ці архітектурні споруди та пам’ятки ландшафтного дизайну моя бабуся Ксеня цілком могла бачити і напевне бачила під час канікул, гуляючи містом, як гуляли ним і ми, понад сто років по тому.
Завершуючи ж історію Полтавського інституту шляхетних дівчат, хочу сказати, що випуск моєї бабусі, Ксенії Іванівни Сапсай, був останнім в історії цього навчального закладу, оскільки в зв’язку з початком Громадянської війни вже в січні 1918 року його було евакуйовано до Владикавказу, де на його базі виникла жіноча гімназія. Нині в будівлі Інституту знаходиться Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Але це вже – зовсім інша історія.
Що ж до нашої з татом поїздки до Полтави, то вона, безумовно, була вдалою і дозволила нам хоча б на кілька годин зануритися в минуле, яке є частиною родинного літопису.
Світлана Петровська (Сапсай)
При підготовці та написанні цієї статті було використано книгу П.І. Мазанова «Полтавский институт благородных девиц. 1818—1898", видану в Полтаві в 1898 році.
Переглядів: 12 | Додав: vuppi | Теги: ГО ВГО ВППІ, Полтавський інститут шляхетних дівч, написана поколіннями наших предків, новий проект, Невигадана історія України, історія України | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: