Вітаю Вас Гість!
22:11 Переведіть мене через Майдан | |
| Переведіть мене через Майдан… В. Коротич Цього року новітня історія України поповнюється новими датами. Це десятиріччя Революції гідності, або Майдану, як його часто називають українці, десятиріччя безмежної мужності, жертовності та відданості наших героїв, що розділила життя країни на «до» та «після». І безмежної підлості сусідньої країни, яка, скориставшись нагодою, підступно заповзла на територію нашої держави і анексувала український Крим, а згодом – частину Донбасу та Луганщини. Це також стало водорозділом – «до» та «після». Третьою складовою межі, що пройшла по життю всіх, без виключення, наших співвітчизників, стала нерішучість країн-союзниць, тих, що в Будапешті гарантували Україні підтримку та допомогу, а потім лише вичікували та закликали нас до виважених дій, повторюючи, в кращих традиціях Євгенія Шварца «почекайте, може все ще обійдеться» (Євгеній Шварц «Звичайне диво»). Проте не обійшлося. В першу чергу сказане вище має відношення до ситуації з анексією українського Криму, що відбулася 10 років тому. Добре пам’ятаю, як на той час всі ми буквально прикипіли до екранів телевізорів, не вірячи власним очам та вухам: невже в ХХ1 сторіччі в цивілізованих країнах може відбуватися таке свавілля та беззаконня? Так в Україну прийшла війна, прийшла разом з підступністю найближчого сусіда та байдужістю гарантів нашої безпеки. Просто з Майдану українські патріоти, що вистояли в пекельні лютневі дні та щойно поховали побратимів, пішли на війну зі світовим злом, яка триває й досі. І кінця цій війни поки не видно. Майдан не завершився 10 років тому остаточною перемогою, як ми щиро сподівалися. Так, барикади на Хрещатику розібрані, бруківка вулиць та Будинок профспілок відновлені, навколо не лишилося й сліду від згарища, яке вся країна побачила наприкінці лютого 2014 року. Проте Майдан залишився в душі кожного з нас і від того, наскільки достойно ми його перейдемо, нині залежить доля України, доля наших з вами дітей та онуків. І знов ми бачимо жертовність та силу духу наших воїнів, які, стікаючи кров’ю, боронять країну від значно численніших загарбників, самовідданість наших волонтерів та госпітальєрів, девізом яких є «все заради Перемоги». Їх обстрілюють нарівні з військовими і вбивають нарівні з військовими, вони не сплять ночами, бо просто не можуть спати від безмежної втоми, але лишаються кожен на своєму бойовому посту. Не можу не сказати добрих слів про наших з вами співгромадян, різних за віком та соціальним статусом, які, кожен на своєму місці, наближають Перемогу: випікають хліб та смаколики, плетуть маскувальні сітки, опікуються вимушеними переселенцями та ще багато іншого. Всі ці люди вийшли на свій особистий Майдан і не збираються його залишати ні за яких обставин. Честь їм і слава! Та, нажаль, кожного дня ми бачимо і інше: коригувальників ворожих атак з числа місцевих мешканців-зрадників, псевдопатріотів, які від душі бенкетують в розкішних ресторанах та на Мальдівах, українських громадян, що відсиджуються за кордоном не тому, що їм нікуди повертатися, а тому, що там нині тепліше та ситніше. Всі вони стоять по той бік Майдану, а отже, можуть вдягнути хоч по три вишиванки на душу, але від того не стануть українцями по духу. Майдан нікуди не подівся, ми так і не перетнули його в своєму житті, просто він для нас переріс у війну, тривалу та кровопролитну, яка, зрештою, дасть відповідь на питання: «Бути чи не бути Україні? Бути чи не бути всьому цивілізованому світу?». Сорок років Мойсей водив євреїв пустелею, поки не померли люди, що народилися в рабстві. Українці блукають цією пустелею вже більш ніж тридцять років, і кінця їй поки що не бачать. Хоча, напевне, визначення «блукають» не є коректним. Ми не блукаємо, ми робимо все від нас залежне, аби наш шлях став шляхом Перемоги. Але у євреїв принаймні, був Мойсей, який впевнено вів їх до мети. Що ж до української влади, то до неї є багато питань. Тим більше, що вона, тобто влада, так і не зуміла переконати величезну більшість пересічних українських громадян в тому, що нею робиться все можливе і неможливе заради Перемоги, захисту українців та, власне кажучи, існування України як держави. Нас можна переконати лише реальними діями та справами. І це той Майдан, який має перетнути в своїй свідомості влада. Зусиль частини суспільства (військових, волонтерів, патріотів в тилу) просто недостатньо для Перемоги, і закликати їх до об’єднання – марні слова, бо вони і так об’єднані спільною справою. Але ж владу, українську владу, обирають не лише патріоти, а й інші члени суспільства, в тому числі і ті, хто на різних територіях України ще солодко мріє про «радянський союз» та «братній рашистан», допомагає окупантам (таких, нажаль, теж вистачає), коригує ворожі обстріли, спрямовані на рідну землю. Їх, напевно, доведеться водити пустелею значно довше, аніж 40 років. Та й те невідомо, чи піде їм на користь ця дорога. Знов-таки, в перетині згаданого Майдану Україні мала б підтримати партнерська допомога інших країн, принаймні, тих, які колись нам її пообіцяли. Тим більше, що нині українська держава все більше нагадує греблю, яка ціною величезних зусиль стримує вал рашистського бруду на порозі Європи. Однак навіть зараз, коли ситуація дійсно є загрозливою і може швидко перетворитися в некеровану, ми чуємо здебільшого обіцянки та гарні слова, але не відчуваємо повноцінної підтримки¸ здатної нарешті переломити цю ситуацію на користь України. Весь цивілізований світ нині вбачається мені величезним Майданом, який всі ми, а не лише українці, маємо нарешті перейти, аби не втратити право називатися ЛЮДЬМИ. Як перетнути нам отой Майдан? Зазвичай я намагаюся не викладати такі довгі дописи. Але ці дні, кожен з яких, мов кров’ю, сочиться сумною пам’яттю, не дозволяють промовчати або залишатися осторонь. Наостанок мені хотілося б запропонувати вашій увазі пісню, яку в нашій країні, наскільки мені відомо, виконує лише одна людина – Володимир Петровський. Виконує неймовірно, по суті, давши цій пісні нове життя та нове прочитання. Мова йде про «Заповіт старого лірника» Віталія Коротича, з деякими правками і доповненнями, зробленими самим Володимиром Петровським. Правки знадобилися, оскільки пісня досить давня, вона була написана в 1971 році. На основі оригінального вірша виконавцем були зроблені правки, що відображають сучасні українські реалії. Уважний слухач одразу почує, що саме змінилося в пісні, які саме слова зробили її актуальною, як ніколи. Отже, «Заповіт старого лірника». Слова Віталія Коротича (доповнені Володимиром Петровським) , музика Сергія Нікітіна. Виконує Володимир Петровський https://www.youtube.com/watch?v=Qw51_r6F118&list=PL42ogNbX1AIpwuL-7qifFO_YIQ-omXU6g&index=16 | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |