Вітаю Вас Гість!
16:20 Плановий захід структурної одиниці ГО ВГО ВППІ | |
| 19 червня 2021 року, за фінансової підтримки Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, Печерська місцева (районна в місті Києві) організація ВГО ВППІ провела пішохідну екскурсію «Святині і твердині Печерська». Вона розпочалася з Музею Івана Гончара, і не випадково. В далекому 1667 р., після переходу Лівобережної України під руку Москви за Андрусівським перемир’ям, Київ став прикордонним містом, а отже гостро постало питання укріплення фортечних мурів Старого міста, яке складалося у 2-й пол. XVII ст. з кількох окремих фортець На Печерську в цей час існувало кілька монастирів і давнє поселення довкола Києво-Печерської Лаври, відоме в ХVI – XVII ст. під назвою «Печерське містечко». Територія, на якій розташована садиба музею, належала саме до Печерського містечка. Його населення обслуговувало Лавру, мало три приходські церкви, дві з яких, Феодосія Печерського і Воскресіння Христового (нині в народі називають «Афганська»), збереглися до наших днів. І ці церкви також у свій час побачили учасники ескурсії . З кінця XVII ст. за вказівкою російського уряду на Печерську зводяться фортифікаційні укріплення. Спочатку гетьман Іван Самойлович з козаками спорудив земляні вали довкола Лаври і Печерського містечка, за ним гетьман Іван Мазепа звів цегляний оборонний мур довкола Верхньої Лаври (учасники екскурсії побачили, зокрема, Годинникову вежу, зведену за наказом гетьмана). А в 1706 році під час російсько-шведської війни цар Петро І заклав на Печерську фортецю бастіонного типу із земляними валами, ровами й іншими укріпленнями. Києво-Печерська Лавра, Вознесенський монастир і Печерське містечко опинилися всередині цієї фортеці. При цьому будинки містечка (близько тисячі дворів) були знесені, а їхніх мешканців переселено за межі фортеці в нову слободу, утворену в районі сучасних вулиць Московської, Різницької і Рибальської). Певний час у Києві утримувались дві фортеці, однак на початку 19 століття Старокиївська остаточно втратила своє значення, адже ще з 1-ї половини ХУ111 сторіччя київський гарнізон практично повністю зосередився в Печерській фортеці. До нашого часу збереглися вали бастіонів і споруди з комплексу Києво-Печерської фортеці: Московські верхня (1765 р.) і нижня (1779 р.) брами (тодішній в’їзд до Києва з півдня), Васильківська равелінна брама (вул. Цитадельна, буд. №3), пороховий льох Олексіївського бастіону (кафе «Царське село»), головна гауптвахта (вул. І.Мазепи, 44), арсенал (Культурний центр «Мистецький Арсенал»). Повертаючись до будівлі Музею Івана Гончара, зазначимо, що на охоронній дошці музею міститься інформація про те, що це – колишня «Канцелярія генерал-губернатора», разом з тим ряд довідників стверджує, що це «губернаторський (генерал-губернаторський) будинок». Більшість фактів свідчить про те, що що садиба і, відповідно, сам будинок, були споруджені в період з 1757 по 1762 рр. Відоме ім’я архітектора, за чиїм проектом була зведена будівля. Це – Семен Антонович Карін (1733 – 1797 рр.), який походив він із дворянської родини, вже в 1747 р., як учень архітектора працював в команді архітектора І.Ф. Мічуріна на будівництві Андріївської церкви за проектом Б. Растреллі, а 1768 року отримав звання архітектора. В час побудови за структурою це була доволі типова садиба, що складалася з центральної двоповерхової будівлі, двох флігелів та огорожі з брамою. Головний будинок, побудований у стилі бароко, мав два фасади (парадний і тильний), високий трикутний фронтон над входом і бічні виступи. Перший цокольний поверх відразу був викладений з цегли і дійшов до нашого часу без значних змін. Другий поверх будівлі був дерев’яним з високим дахом, імовірно, критим ґонтом. До нашого часу будинок дійшов у перебудованому вигляді, оскільки в 1782 році, під час перебування в ньому намісницького правління сталася пожежа. Впродовж 1806 – 1809 рр. велася реконструкція будинку. Саме після неї, на початку ХІХ ст., будинок набув зовнішнього вигляду близького до сучасного. З часом змінювався не тільки будинок, змінювалася сама Києво-Печерська фортеця, розмір якої упродовж ХІХ ст. збільшився за рахунок побудови нових укріплень в 1831 – 1861 рр. Тепер вона називалася «Нова Печерська фортеця», а бастіонну фортецю XVIII ст. стали називати «Стара Печерська фортеця» або ж «Цитадель». Крім цього відбувалися і адміністративні зміни на території підросійської України. Створену у 1708 р. Київську губернію у 1775 р. було ліквідовано, а Київ з околицями відійшов до Малоросійського відомства. У 1781р. було запроваджено Київське намісництво. В 1797 р. Київську губернію відновили, і вона проіснувала до 1917 р. Однак дослідники стверджують, що всі генерал-губернатори, які займали цю посаду в Києві з 1832 року, мешкали у генерал-губернаторському палаці на вулиці Інститутській, на місці теперішнього будинку № 20/8 ( будівля не збереглася). У 1979 р. центральний будинок садиби було оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення, з подальшим використанням її під заклад культури. А вже за часів Незалежності України в садибі було розміщено центр української народної культури і, відповідно, Музей Івана Гончара. Як було сказано вище, учасники екскурсії не обминули своєю увагою Феодосіївський монастир, одну з святинь Печерська, церкву Сергія Радонєжського й так звану Афганську церкву (справжня назва – Воскресіння Христового). Києво-Печерська лавра і церква Спаса-на-Берестові були наступними на шляху учасників екскурсії. Безперечно, територією Верхньої Лаври можна мандрувати безкінечно, кожного разу відкриваючи для себе нові куточки, але, оскільки темою подорожі були саме святині Печерська, ми не могли обминути Успенський собор, одну з відновлених лаврських святинь. Історія цієї історичної пам’ятки зі складною й подекуди трагічною долею заслуговує на окремий допис, тож відзначу, що, окрім нього, учасники екскурсії змогли побувати в Трапезній церкві Св. Антонія та Феодосія Печерських, зведеній за проектом архітектора Володимира Ніколаєва, яку, втім, правильніше було б називати Трапезною палатою з церквою. Надзвичайно цікавим є монументальний розпис приміщень палати і церкви, який виконали художники Г. Попов, А. Лаков та І. Їжакевич. Нажаль, про першого з них відомо дуже мало. Ми знаємо, що він народився у 1858 році, з 1891 року впродовж двох років навчався в Імператорській Академії мистецтв, заакінчивши її із званням «класний художник 3-го ступеня» 28 грудня 1893 р. Для іконостасу і храмових кіотів лаврської Трапезної церкви було створено 32 ікони, з яких 26 на сьогодні вважаються втраченими. Нам відомо також, що сюжетні композиції Трапезної палати й церкви під час виконання були «поділені» на дві частини: половина сюжетних розписів належить його колезі Їжакевичу, інша половина – пензлю Попова. Саме йому належить весь живопис у вівтарі і чотирьох нішах у головному квадраті храму, у Трапезній - «Спаситель, який сидить на хмарах», нижня частина плафона «Піднесення панагії», «Христос в Еммаусі» і «Чудесний лов риби», створені в 1903 році Останні «сліди» Попова – його підпис на ескізі «Зішестя Святого Духа на апостолів», підготовленого ним для невідомого храмового розпису, де зазначена дата: «1914 р.», а також обкладинки двох журналів «Нива» за 1914 і 1915 роки. Подальша доля майстра, на жаль, залишається нез’ясованою і до наших днів. А далі, по виході з території Лаври, був Мистецький Арсенал, церква Спаса на Берестові, колишній Аносівський сад (нині – територія Парку Слави), Київський палац дітей та юнацтва й трагічна історія Микільського військового собору, пам’ятник «Вічний Київ», до історії якого ми ще плануємо повернутися в наступних дописах… Проте їх історії більш-менш відомі, а нам хотілося б зупинитися саме на маловідомих сторінках історії нашого міста, про які ми дізналися під час екскурсії. Наприклад, на історії створення Аносівського саду, розбитого на закинутому пустирі за особистим наказом коменданта Печерської цитаделі (з 1890 року) Олексія Васильовича Аносова, ім’я якого згадується в відомому оповіданні «Гранатовий браслет» Олександра Купріна. Між іншим, свою службову діяльність на посаді коменданта він розпочав з капітального ремонту Микільського військового собору. Але це – зовсім інша історія. Повертаючись до історії створення Аносівського саду, зазначимо, що хазяйновитий й діяльний комендант не міг не звернути увагу на захаращений пустир поблизу згаданого собору. Він вирішив створити на його місці парк відпочинку та військово-патріотичної підготовки молоді. І вже в 1894 році тут було прокладено алеї, розбито клумби, перекинуто паркові місточки, побудовано павільйони, кіоски й велику веранду з фонтаном. Трохи далі розмістилося спортивне містечко з канатами, трапеціями, турніками тощо. А для найменших в саду збудували фігурні пісочниці, качелі й каруселі (за що цей куточок називався також «дитячим садом імені Аносова). Під час першої світової війни сад знову був занедбаний і фактично перетворився на пустку. До його підніжжя з боку Дніпра було скинуто десятки пам’ятників та надгробків, демонтованих з Аскольдової могили. А згодом, вже в 1957 році на місці, де колись вирували веселощі, було розбито Парк Слави з похованнями захисників та визволителів нашого міста й Вічним вогнем. Так місце веселощів поступово перетворилося на місце скорботи. Підсумовуючи побачене, хотілося б зазначити, що, по-перше, ми не мали на меті докладно розповісти про все, що ми побачили під час пішохідної екскурсії, тож зупинилися лише на кількох цікавих її моментах. А по-друге (і найголовніше), в історії нашого міста є ще багато цікавих куточків, до яких ми й плануємо спрямувати наші кроки під час наступних заходів. Тож, до нових зустрічей! | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |