Вітаю Вас Гість!
18:04 Всупереч думці громадськості, розпочато "монетизацію пільг" для осіб з інвалідністю | |
| Вчора, відверто проігнорувавши думку громадянського суспільства, в тому числі рішення, одноголосно висловлене представниками всеукраїнських громадських організацій людей з інвалідністю 06 березня 2018 року, під час наради в Міністерстві соціальної політики (кабінет 611) про зупинення Постанови щодо монетизації пільг для людей з інвалідністю в запропонованому вигляді, український уряд ухвалив-таки постанову про монетизацію пільг (в наступних публікаціях ми ще повернемося до суті цієї постанови). Відчайдушна спроба представників ВГОІ, присутніх на згаданій нараді, зупинити акт геноциду по відношенню до представників власного народу, які мають інвалідність, дозволила відтермінувати прийняття Постанови лише на 8 днів. Хотілося б зазначити, що нехтування думкою громадян, платників податків, за кошти яких, власне кажучи, і живе уряд, є сигналом для всього громадянського суспільства, тією самою «пробною кулею», після чого, якщо реакція всього суспільства не буде адекватною, це можна буде повторити безкінечну кількість раз по відношенню до кожного окремо взятого громадянина, так і до суспільства в цілому. Однак, коли писалася стаття, яку сьогодні ми хочемо запропонувати Вашій увазі, до прийняття Постанови про монетизацію пільг на проїзд було досить далеко, і існувала вона лише у вигляді проектів, які, тим не менш, потребували швидкого реагування. Ця публікація планувалася в одному шанованому всеукраїнському виданні. Ми завжди з величезною повагою і шаною відносилися до фахівців цього видання, з яким наша організація співпрацює вже не один рік, і, попри відмову в публікації, не змінили своєї думки про них. Скажемо одразу: публікація не відбулася. Це пов’язано з тим, що цензура знов досить щільно охоплює наше життя, в тому числі і засоби інформації. Причиною цього була не лише редакційна політика, яка, вірогідно, піддається впливу цієї цензури, але й безпосередньо експерти, які визначають доцільність публікацій, і, аби отримати свій шматок хліба з маслом, вірно служать тим, хто «замовляє музику». У випадку з публікацією цієї статті експерт видання з економічних питань, фізично здорова людина, «відстояв державні інтереси» і чітко висловився на користь так званої «монетизації пільг», позбавивши нас, людей з інвалідністю, права висловити свою думку і можливості вести дискусію на шпальтах всеукраїнського видання. Думаю, запитання щодо того, чи є згаданий експерт провідником чиїхось політичних або економічних інтересів, навіть не виникає. Однак виникає інше питання: як і чому в цю швидкоплинну брудну гру вдалося втягнути незалежне видання з бездоганною репутацією? Саме в цьому нам вбачаються політичні кроки, спрямовані на розвал і знищення незалежної унітарної країни, бо саме соціальна стабільність є ключовою запорукою стабільності, добробуту і процвітання розвинених країн європейської та світової спільноти. Ми добре розуміємо, як і більшість з вас, шановні мої колеги, що і безпосередньо цю статтю, яку дуже складно буде надрукувати в періодичних виданнях, і власну позицію нам, в силу різниці в поглядах з офіційним баченням, донести до відповідальних посадових осіб, доступ до яких зовсім не відкритий і які не хочуть чути альтернативних думок, що не містять традиційного «одобрямсу», буде надзвичайно складно. Однак це не виключає необхідності захищати права осіб з інвалідністю всіма прийнятними механізмами в рамках Верховенства права і міжнародних норм і стандартів, крок за кроком просуваючись до цих самих норм та стандартів. Якщо ж ми, кожен на своєму місці, будемо мовчати, це означатиме, що нас все влаштовує, а отже – можновладці робитимуть нам «добре», не радячись з нами і зважаючи лише на те, чи ці кроки, як на хлопський розум є прийнятними і фінансово безболісними для них. Тільки, колеги, якщо цю роботу буде робити одне об’єднання громадян, чи один громадський діяч, навіть кілька, досягти бажаного результату буде неможливо. Потрібно, щоб законодавчі та виконавчі органи влади бачили, що все українське суспільство, і не лише з числа людей з інвалідністю, розуміє і вимагає вирішувати проблеми осіб з інвалідністю, літніх людей, і дітей, в тому числі – дітей з вадами здоров’я, відповідно до принципів Верховенства права, міжнародних норм і стандартів. Нажаль, кожна фізично здорова людина в будь-яку мить може поповнити ряди людей з інвалідністю, і приналежність до органів влади не може застрахувати від цього. І мова зараз йде не про сані, які треба готувати заздалегідь, мова йде про цивілізовані відносини і світові стандарти життєдіяльності, які ми маємо запровадити в своїй державі. Ми впевнені, що колись ми обов’язково почуємо один одного. Хай всім нам щастить у втіленні власних планів і мрій! Нижче наводимо повний текст статті, про яку йшлося вище. Монетизація пільг чи державні соціальні гарантії? Останнім часом засоби масової інформації активно мусують питання щодо монетизації пільг в Україні. Мовляв, вся Європа йде цим шляхом, а ми, в свою чергу, йдемо до Європи, сповідуємо європейські цінності, дбаємо про благо кожного конкретного громадянина. Зважаючи на це, українські особи з інвалідністю, мали б відчути покращення ще минулого року, а монетизація пільг покликана остаточно закріпити «європеїзацію» їхнього життя. От тільки незрозуміло, чому б’ють на сполох як керівники об’єднань громадян, в тому числі – всеукраїнського рівня, так і окремі громадяни з інвалідністю. Може, вони не розуміють свого щастя? Тож маємо розібратися з цим питанням по порядку. По суті, практично всі аспекти життєдіяльності людей з інвалідністю в Україні регламентовані законом «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». Все, що стосується лікування, реабілітації, соціальної адаптації, пересування в межах рідного міста, а також в межах держави, закріплено законодавчо і (наголошую на цьому!) гарантовано державою. Отже, стаття 38-1 згаданого законодавчого акту закріплює право осіб з інвалідністю I та II групи, дітей з інвалідністю та осіб, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю) «на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі». Що ж нам пропонують натомість? По-перше, витрати на монетизовані пільги осіб з інвалідністю 1 та II групи мають бути покладені на місцеві бюджети областей України, у відповідності до прийнятих законів щодо децентралізації. А тепер уявімо собі, що в згаданих місцевих бюджетах з якихось (неважливо, з яких) причин відсутні кошти саме на цю статтю витрат. Чи можливо це? Так, цілком можливо, а за складної фінансової ситуації, в якій перманентно знаходиться наша держава, навіть цілком вірогідно. Отже, якщо коштів в місцевому бюджеті немає, і, відповідно, витрати на проїзд особам з інвалідністю не відшкодовуються, вони їздять (або, точніше, не їздять) власним коштом. Але, навіть за умови сприятливого розвитку подій і наявності грошей, ситуація майже не зміниться на краще. Що саме пропонують інвалідові прихильники монетизації пільг? Згідно вже підготовленого проекту постанови, який при бажанні можна знайти в відкритих джерелах, людина з інвалідністю має право на відшкодування (увага!) 5-ти поїздок по місту трамваєм, стільки ж - тролейбусом та автобусом, 7 – метро, 8 – приміським транспортом на місяць. Тобто, якщо,скажімо, до поліклініки необхідно їхати з пересадкою, кількома видами транспорту, то за два відвідування цього закладу цілком можна «вибрати» місячну норму поїздок. Але будемо сподіватися на краще і уявімо, що протягом всього календарного місяця людина з інвалідністю (наприклад – інвалід зору) щоденно їздить на роботу. Надовго йому вистачить цих грошей? Ні, максимум - на тиждень. Мені можуть заперечити: людина працює, то хай знаходить можливості сплатити за проїзд. Але при існуючому для осіб з інвалідністю рівні зарплат цілком можливо, що всі зароблені кошти підуть на оплату за проїзд. То чи буде у людини бажання працювати? Безумовно, ні, бо вигідніше сидіти вдома. Окрім тілесної їжі, людина потребує ще й духовної. Саме цим, власне кажучи, вона і відрізняється від тварини. За які кошти дістатися до театру, музею, концертного залу (про квитки зараз не йдеться)? Час від часу хочеться подихати свіжим повітрям, вибратися на природу, побувати в лісі, або біля річки. А ще ж навчання… Як бути з ним? Думаю, всі ви вже добре зрозуміли, до чого я оце веду. Якщо позбавити людину з інвалідністю пільг на проїзд в міському та приміському транспорті, то вона, при існуючому рівні пенсій, швидко опиниться під домашнім арештом. З одного боку, нібито, все добре, бо нарешті інваліди зникнуть з вулиць українських міст та сіл. А з іншого боку, зникнувши з вулиць, люди з інвалідністю, фактично, залишаться сам на сам зі своїми проблемами, які ніхто і не збирається вирішувати. Між тим, подібна ситуація чітко регламентована Основним законом нашої держави, тобто її Конституцією, яку поки що (здається) ще ніхто не відмінив. А саме статтею 22 (абзац 3), в якій зазначено, що «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Фактично, монетизація пільг залишить «під домашнім арештом» майже всіх осіб з інвалідністю, адже більшість з них, враховуючи вкрай низькі пенсії та соціальні виплати, і без того знаходяться за межею виживання. Як вже було сказано вище, пенсій (соціальних виплат), які отримують інваліди 1 та II групи, ледве вистачає на найнагальніші життєві потреби, що ж стосується прав на лікування, оздоровлення, досягнення культури і мистецтва (наприклад, походи в театр або в кінотеатр), то їх з інвалідністю вже не мають. У випадку монетизації пільг, в особливо складній ситуації опиняться особи з інвалідністю 1 групи, зокрема – інваліди зору та опорно-рухового апарату, які потребують стороннього супроводу. Якщо припустити, що згадані нормативи на проїзд міським і приміським транспортом дійсно будуть затверджені, то, за умови наявності супроводжуючого, особа з інвалідністю 1 групи зможе «дозволити» собі проїзд міським та приміським транспортом двічі, багато – тричі на місяць. Тобто, якщо виходити з логіки тих, хто запропонував перераховані вище нормативи на пересування містом, то, в разі потреби у супроводі, особа з інвалідністю 1 групи має доплатити супроводжуючому з власної пенсії за те, щоб мати можливість хоча б вийти за межі власної домівки. Це – кричуще порушення конституційного права кожного українця на свободу пересування. Приблизно те ж саме можна сказати і про батьків дитини з інвалідністю. З одного боку, як відпустити дитину, яка через вади здоров’я не має змоги самостійно дістатися до школи, або, припустимо, до реабілітаційного центру? З іншого боку, де взяти гроші, щоб не відпускати її без супроводу? Може, за рахунок доплати батькам дитини з інвалідністю, які, доглядаючи за власним дитям, позбавлені можливості працювати? Так на ці гроші багато не наїздишся. Тобто однією рукою приймаємо закони про інклюзивну освіту дітей з інвалідністю, а іншою – позбавляємо їх права на безкоштовний проїзд в супроводі батьків до місця навчання (реабілітації)? І ще один цікавий факт, пов’язаний зі свободою пересування. До 1999 року особи з інвалідністю 1 групи та їх супроводжуючі, а також особи з інвалідністю II групи мали право на пільговий (50-ти відсотковий) проїзд поїздами та автобусами міжміського сполучення по всій території України на протязі календарного року. В 1999 році цю пільгу частково скасували, залишивши її лише на період з 01 жовтня по 15 травня. Скасували незаконно, не законодавчим актом, а постановою, до того ж, це було зроблено тимчасово. Але «тимчасово» триває вже майже 20 років, позбавляючи осіб з інвалідністю права на пільговий проїзд в літні місяці та на початку осені, тобто в період відпусток і оздоровлення. Напевне, ні відпочинку, ні оздоровлення особи з інвалідністю в нашій державі не потребують. Натомість, ми знову і знову чуємо про збільшення вартості залізничних квитків, які давно вже «не по кишені» не те, що особі з інвалідністю, але й будь-якому пересічному громадянину України. Неодноразово нам доводилося чути заперечення на кшталт: «Монетизація пільг нічого не змінить в житті особи з інвалідністю, надані державою пільги лише будуть замінені їх грошовим еквівалентом». Більше того, всіма зусиллями «протискаючи» монетизацію пільгового проїзду осіб з інвалідністю, українські чиновники посилаються на європейський досвід, адже там, мовляв, пільг давно вже немає. Так от, щодо «європеїзації» українського буття хотілося б наголосити, що особи з інвалідністю, які проживають в країнах Європи, мають пенсію, незрівнянну з жалюгідними копійками, які отримують українські інваліди. Між тим, достойні пенсії європейців не позбавляють їх права на пільги. Потрібні приклади? Ось столиця Латвії, місто Рига. До 2010 року особи з інвалідністю їздили безкоштовно, з пред’явленням пенсійного посвідчення. Після цього ситуація трохи змінилася, бо тепер їм потрібно звернутися до водія, знов-таки, пред’явити пенсійне посвідчення та отримати безкоштовний електронний квиток. Пільги на проїзд міським та приміським транспортом діють і в Празі, столиці Чехії. Право на них мають особи з інвалідністю, а також особи похилого віку. Звертаєшся до муніципальних органів соціального захисту, отримуєш картку, схожу на банківську, яка одночасно є і посвідченням особи, і пенсійним посвідченням. Ось ця картка і є гарантією безкоштовного пересування особи з інвалідністю або пенсіонера за віком як по місту, так і за його межами. Дуже схожі картки діють в Будапешті, Парижі, Порту. Якщо цього не досить, то згадаємо ще й маленьку державу Ізраїль (це, щоправда, не Європа, проте державні соціальні гарантії дуже подібні до європейських). Заходячи до транспортного засобу, як міського, так і міжміського, особа з інвалідністю або пенсіонер за віком дає водію картку, яка посвідчує особу, водій прикладає цю картку до ідентифікатора, який видає безкоштовний квиток. Більше не потрібно нічого. Все, що стосується подальших розрахунків держави з перевізником, є справою саме держави, і нікого більше. Не хотілося б задавати риторичних запитань, але все ж-таки доведеться. Чому Ізраїль, який безперервно воює і, до того ж, має досить проблемні кліматичні умови, може надавати своїм інвалідам та пенсіонерам державні соціальні гарантії, а Україна не може собі цього дозволити? За браком часу, не будемо розповідати тут про інші пільги, такі, наприклад, як допомога при оплаті житлово-комунальних послуг, пільги на оплату медичних послуг, безкоштовне відвідування більшості музеїв для осіб з інвалідністю та їх супроводжуючих (в разі, якщо супроводжуваним є інвалід 1 групи) в усіх, без винятку, державах Європи. Все, вик4ладене вище, переконує, попри запевнення українських чиновників, переконує нас в тому, що в країнах Європи пільги існували і продовжують існувати. От тільки називаються вони трохи по-іншому, а саме – «державні соціальні гарантії». Тобто кожна європейська держава гарантує своїм громадянам, які (в силу віку чи певних життєвих обставин, таких, наприклад, як вади здоров’я) потребують право на достойне, людське життя. Різнитися можуть лише способи, якими реалізуються ці державні соціальні гарантії, але суть одна: люди, які потребують особливої уваги і підтримки, її отримують. Все, крапка. Виникає запитання: «Що можна зробити, аби не допустити скасування (чи монетизації, що, по суті, одне і те ж) пільг, які ще залишилися в українських інвалідів? З особистих джерел нам стало відомо, що деякі об’єднання громадян, в тому числі – всеукраїнського рівня, звернулися з проханням вжити відповідні міри до київського міського голови. З одного боку, вони цілком мають рацію, особливо враховуючи те, що нині в Україні відбувається процес децентралізації, і київський міський голова, відповідно, представляє владу на місцях, а отже, має право вирішувати питання, які знаходяться в межах його компетенції. Але, по-перше, на превеликий жаль, ряд експертів, політиків і представників громадянського суспільства все частіше висловлюють думку щодо того, що нині процес децентралізації все більше нагадує протилежне явище, тобто централізацію. Підтвердженням цього, до певної міри, є процеси в освіті, медицині, наданні пільг людям з інвалідністю, які суперечать міжнародним принципам, нормам і стандартам. Зрозуміло також, що в процесі децентралізації, справжньої чи вдаваної, в органів місцевої влади з’явилися не так значні кошти, як значні зобов’язання, не підкріплені такими коштами. І, хоч питання стосовно децентралізації чи централізації не є предметом розгляду цієї статті, але саме відсутність коштів у органів місцевої влади не в останню чергу змушує економити, в тому числі – на людях з інвалідністю, порушуючи як вітчизняне, так і міжнародне законодавство. І, якщо така ситуація склалася в Києві, то можна лише припустити, наскільки гіршою вона є на місцях. Зазначимо лише, що навіть зараз, коли пільги на проїзд приміським транспортом ще, нібито, діють, мешканці районних центрів Київщини не мають можливості скористатися цими пільгами і змушені їздити за власні кошти. Щодо мешканців сіл, як Київської, так і всіх інших областей України, годі й говорити. Повертаючись до монетизації пільг, хотілося б зазначити, що покладення на місцеву владу додаткового фінансового тягаря у вигляді часткової оплати проїзду громадянам з інвалідністю є, по суті, кричущим порушенням законодавства, адже не органи місцевої влади, а державне законодавство, прийняте на найвищому рівні, гарантує особам з інвалідністю право на соціальний захист, в тому числі – на безкоштовний проїзд. Отже, місцева влада не може відповідати по зобов’язаннях держави, а держава, в свою чергу, має нести відповідальність і за прийняте законодавство, і за захист людей з інвалідністю, як згідно Конституції, так і за міжнародними законодавчими актами і стандартами. Підсумовуючи все, викладене вище, хотілося б зазначити, що на нинішньому етапі розвитку української держави монетизація пільг не лише є передчасною, а й фактично означає геноцид осіб з інвалідністю, позбавлення їх єдиного права, яке у них ще залишилося – права на вільне пересування. Нині пенсії та соціальні виплати осіб з інвалідністю в Україні не відповідають європейським нормам і стандартам й не забезпечують навіть потреби фізичного виживання (харчування, оплата комунальних витрат, лікування), не кажучи вже про реабілітацію, оздоровлення, відпочинок, культурні та освітні потреби. Принагідно хотілося б ще раз наголосити на тому, що, попри всі запевнення українських можновладців, в європейських країнах існують пільги для осіб з інвалідністю, як і для осіб похилого віку. Ці пільги звуться «державні соціальні гарантії» і є обов’язковими для виконання в усіх, без виключення, державах Європи. Що стосується нашої держави, то в ній повернутися до питання монетизації пільг стане можливим лише тоді, коли пенсійні та соціальні виплати осіб з інвалідністю зрівняються за розмірами з середньоєвропейськими. Поки ж цього не сталося, єдине, що можна сказати з цього приводу: «Руки геть від пільги на проїзд осіб з інвалідністю, єдиної пільги, яка у них реально залишилася!» Голова ГО ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів», історик, інвалід зору 1 групи Петровський В.Б." | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |