Вітаю Вас Гість!
17:46 Пішохідна екскурсія "Величне місто Ярослава" ГО "Київський міський парламент працездатних осіб з інвалідністю" | |
| 27 червня 2021 року члени ГО «Київський міський парламент працездатних осіб з інвалідністю» стали учасниками екскурсії «Величне місце Ярослава», проведеної в рамках проекту Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Вони, символічно «пройшовши» крізь Золоті ворота, побували в межах Києва, побудованого за часів Ярослава Мудрого та дізналися про те, за яких обставин були споруджені нові укріплення навколо нашого міста, як називалися ворота, які вели до нього і де ці ворота знаходилися, познайомилися з котом Пантюшею та Їжачком в тумані, побачили Браму Заборовського й найдавніший давньоруський храм, що зберігся до наших днів – Софію Київську. Після надзвичайно цікавої та захоплюючої історії про те, як українські вчені довели, що Софійський собор було закладено ще Володимиром Великим, екскурсанти побачили Збруцького ідола та фонтан Водолій, побували у відновленому Михайлівському Золотоверхому соборі і, нарешті, побачили перший в Україні пам’ятник жінці-державниці – пам’ятник Княгині Ользі, який було встановлено на Михайлівській площі понад 100 років тому. Історія встановлення, руйнування й відновлення цієї пам’ятки настільки цікава й захоплююча, що хотілося б поділитися нею з усіма зацікавленими читачами. В будівлі, яка знаходиться за спиною пам’ятника, на початку ХХ століття знаходилося реальне училище, перед яким в 1909 році учні та вчителі запропонували встановити пам’ятник Тарасові Шевченку. Втім, куратор Київського шкільного округу рішуче виступив проти цієї пропозиції, оскільки вважав, що перед «русским учебным заведением» слід поставити пам’ятника одному з діячів «русской истории». Тож 21 лютого 1909 року на засіданні Відділення Імператорського Російського Військово-історичного товариства в місті Києві було прийнято рішення щодо будівництва так званого «Історичного шляху» на ділянці від Михайлівського монастиря до Софійського собору, тобто алеї з двох рядів монументів, серед яких мали бути монументи «доісторичному Кию», Олегові, Ользі, Святославові. Але, оскільки втілення проекту в повному обсязі вимагало величезних коштів, яких Товариство, ясна річ, не мало, а ідея щодо спорудження пам’ятника Шевченкові мала неабияку кількість прихильників, члени Товариства, аби остаточно її поховати, вирішили, що «надзвичайні обставини» вимагають негайного збудування в садку перед реальною школою бетонової тимчасової «моделі» монумента княгині Ольги. Кошти надав цар Микола II і після заяви міського голови Дьякова, що «кавалер» (тобто Шевченко) мусить поступитися місцем «дамі» (княгині Ользі), місце, на якому мав бути встановлений пам’ятник, урочисто освятили. А для пам’ятника Шевченкові виділили місце на Караваївській площі (нині – площа Льва Толстого), де його так ніколи й не було встановлено, попри те, що за підпискою на цю справу було зібрано аж 177 тисяч рублів. Оголосили конкурс, в якому остаточну перемогу отримала дипломна робота нікому на той час не відомого 19-річного скульптора Івана Кавалерідзе, якого інколи називають українським Мікеланджело. На одній з фотографій, що ілюструють цей допис, можна побачити ще один проект, поданий на конкурс. А Іван Кавалерідзе розпочав роботу над пам’ятником. Попри те, що його здебільшого називають єдиним автором скульптурної композиції, це трохи не відповідає істині. Насправді І.П. Кавалерідзе виконав скульптури княгині Ольги й святих Кирила та Мефодія у співавторстві з Ф.П. Балавенським (саме його проект отримав перемогу спочатку, але згодом був відхилений), П.В. Сніткіним та архітектором В.Н. Риковим. А постать апостола Андрія створена однокурсником Кавалерідзе по Київському художньому училищу – Петром Сніткіним. Хотілося б звернути особливу увагу на те, якими засобами автор підкреслив характер київської княгині. Спочатку він планував «дати» в руки княгині меч, але проти цього рішуче заперечила церква, наголошуючи на «миролюбності» характеру княгині Ольги. Тож скульптор «змусив» княгиню сильно стиснути лівою рукою полу плаща (це добре видно на фото). І цей рішучий жест сказав про силу характеру Ольги більше, аніж меч, який вона мала тримати в руці. Слід відзначити також, що, оскільки пам’ятник встановлювався як «тимчасова модель», і його, і бічні скульптури Андрія Первозванного та Кирила й Мефодія були виконані з бетону, що на той час був надзвичайно модним матеріалом (всі ми пам’ятаємо Будинок з химерами). Саме через це залишилася нереалізованою ідея встановити на пам’ятнику горельєфи з зображеннями діянь княгині Ольги, оскільки виготовити їх з бетону було неможливо. Андрій Первозванний потрапив до скульптурної композиції як автор відомого пророцтва, яке звучало приблизно так: “Чи бачите ви гори ці (Київські)? На цих горах буде сяяти благодать Божа, буде велике місто…”. А от Кирило та Мефодій опинилися в компанії княгині Ольги не через те, що були авторами всім відомої «кирилиці», а тому, що саме вони вперше переклали Євангеліє на церковнослов’янську мову. Загалом постаті Ольги, Андрія, Кирила та Мефодія мали символізувати етапи поширення в країні світової релігії — християнства, символізуючи поєднання понять: держава, наука, релігія. Нарешті, в серпні в серпні 1911 року пам'ятник з центральною постаттю Ольги та боковими Кирила й Методія та Андрія Первозванного було відкрито в присутності царя Миколи II Нажаль, доля пам’ятника, який противники його встановлення одразу ж оголосили «потворним творінням», виявилася дуже короткою. Вже в 1919 році, захопивши Київ, більшовики скинули з п’єдесталу статую княгині Ольги, розкололи навпіл й закопали під самим п’єдесталом, встановивши на місце, що звільнилося, бюст Тараса Шевченка роботи скульптора Кратка. Зрозуміло, що бічні скульптури не складали гармонічного ансамблю з пам’ятником великому поету, тому їх закрили дерев’яними щитами. Пізніше (1920 року) щити було знято, і Шевченко опинився в вишуканому товаристві Андрія, Кирила та Мефодія. Втім, цей дивний симбіоз також проіснував досить недовго. В березні 1923 року статуї апостолів та просвітителів були демонтовані, а в 1926 році, зруйнувавши п'єдестал, на місці пам’ятника розбили сквер. Протягом досить тривалого часу, аж до початку 90-х років, там, де колись височів пам’ятник, знаходилася чималенька клумба, яку оминав тролейбусний маршрут. Але наприкінці травня 1994 року, в День слов’янської писемності на Михайлівській площі в Києві були виставлені для публічного огляду зменшений макет та фотографії пам’ятника княгині Ользі. Також кожен перехожий міг взяти участь у відновленні пам’ятника, пожертвувавши певну суму в скарбничку, яку встановили на на площі. У 1995 році тут було проведено розкопки, в результаті яких вдалося знайти частини розбитої фігури княгині Ольги, за винятком голови. Шматки старого монумента скріпили й поставили у парку скульптур Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі. А на місці, де в 1911 році було зведено пам’ятник княгині Ользі, розпочалися роботи з його відновлення. Цього разу як основний матеріал був обраний білий мармур, а постамент зробили з рожевого граніту. Авторами реконструкції є скульптори Віталій Сівко (на жаль, для нього ця робота стала останньою), Микола Білик та Віталій Шишов. Монументальний ансамбль, присвячений княгині Ользі, першій і поки єдиній жінці, — главі держави в історії України, було урочисто відкрито 25 травня 1996 року в День Києва. Він став першою ластівкою серед історичних пам’яток нашого міста, відновлених в останньому десятиріччі ХХ століття. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |