В №№ 42-43 газети "Промінь" Українського товариства сліпих від 28 листопада 2016 року було опубліковано статтю "Незрячі та суспільство. Про проблеми наші насущні" Євгена Познанського, присвячену круглому столу 11.11.2016 року, на якому обговорювалися проблеми незрячих. Публікуємо  повний текст цієї статті.

"Всеукраїнська громадська організація «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів»(ВППІ), очолювана Володимиром Борисовичем Петровським, відомим громадським діячем, науковцем і спортсменом, організувала круглий стіл «Незрячі в Україні: їх становище та реальні потреби в українських реаліях». Захід було проведено напередодні Міжнародного дня сліпих (13 листопада) в Києві у приміщенні Укрінформу. Проведення круглого столу саме в цьому місці, в серці столиці, підкреслює його значення, і, можливо, збільшує шанси на те, що висвітлені під час нього проблеми будуть почуті.

В роботі круглого столу взяли участь Михайло Миколайович Новосецький, заступник голови Центрального правління УТОС; Сергій Іванович Кириченко, адвокат, член Дніпропетровської обласної колегії адвокатів, Клопота Євгеній Анатолійович, заслужений працівник освіти України, доктор психологічних наук, викладач Запорізького Національного університету; Войтюк Юрій Олександрович, заслужений працівник освіти України, доцент кафедри тифлопедагогіки НПУ ім. Драгоманова, голова громадської організації «Благодійний фонд допомоги вченим-інвалідам по зору “Візаві”. Також на заході були присутні представники Міністерства соціальної політики, преса і чимало громадських активістів, небайдужих до наших з вами проблем.

Виступаючі у своїх доповідях підняли низку важливих питань. Так М. М. Новосецький у своєму виступі охопив одразу кілька питань, торкнувшись проблеми працевлаштування, заступник голови ЦП відзначив, що зараз у нашому Товаристві працевлаштовано лише близько трьох тисяч незрячих і слабозорих. І це при тому, що навіть за умов сучасної скрути існують цілком реальні можливості працевлаштувати значно більшу кількість людей. А що вже казати про таку болючу проблему, як створення безбар’єрного міста. М. М. Новосецький продемонстрував один дуже показовий приклад із власного досвіду. Бо вже давно веде боротьбу з міськими чиновниками Києва, аби домогтися створення доріжки для незрячих від станції метро «Кловська» до Центральної бібліотеки УТОС ім. М. Островського. Відстань між виходом з метро та бібліотекою зовсім невелика, але потурбувати власників кіосків і автівок, що «звикли» тут паркуватися, чиновники, попри всі гарні слова, не бажають. Тож боротьба триває.

С. І. Кириченко наголосив на тому, що окрім, власне, реабілітації, є й такі інваліди по зору, які потребують і створення відповідних умов для повноцінної самореалізації в післяреабілітаційний період. Що й казати, зараз у країні не надто сприятливі умови для самореалізації здорових людей, то що можна сказати про можливості, які надаються людям з інвалідністю.

Про непросту боротьбу за те, аби нарешті з’явилося зовнішнє озвучування громадського транспорту розповів президент ВГО молоді з вадами зору «ГУД» Г. А. Євсев’єв. На жаль, саме столиця у цьому питанні, як то кажуть, «пасе задніх», а ось у таких містах, як Рівне та Луцьк, активістам «ГУД» вдалося домогтися значних успіхів у цьому питанні.

Про проблеми освіти та працевлаштування незрячих, що мають вищу освіту розповідав Є. А. Клопота. Він наголосив на необхідності внесення до переліку засобів реабілітації, які держава має надавати безкоштовно, також ноутбуки і смартфони.

Надзвичайно цікавим був виступ Ю. О. Войтюка. Зараз ледь не аксіомою стало твердження про необхідність введення в Україні інклюзивної освіти. Та чи все так однозначно? Досвідчений науковець, викладач навів дуже тривожні факти. Річ у тім, що лише близько десяти відсотків незрячих діточок молодшого шкільного віку зможуть психологічно витримати перебування в колективі фізично здорових дітей. І з віком цей відсоток зростає, але все одно далеко не всі діти з вадами зору зможуть витримати таке навантаження. Окрім того, заради повноцінної інклюзії треба, аби дитина з інвалідністю навчалася саме в колективі здорових ровесників. Якщо ж, як нерідко це буває у малих сільських школах, на клас із восьми дітей четверо інвалідів, то замість інклюзивного навчання виникає щось незрозуміле, коли вчитель навіть не знає, що йому робити з класом, у якому половина дітей — інваліди, та ще й різних нозологій. А на сьогодні серед інвалідів по зору є чимало докторів і кандидатів наук. Тож, не така вже й погана наша стара система освіти, якщо змогла дати такі кадри.

Захід тривав протягом двох годин, і дуже багато цікавих, оригінальних думок про наболіле пролунало на ньому.

Надзвичайно зворушливим був виступ мешканця селища Макарів Київської області, поета Миколи Криндача, який розповів про те, як ускладнилося життя людей з вадами зору, коли їх позбавили права на безкоштовний проїзд у міжміському транспорті. Ось так і виходить, що під гарні гасла про впровадження євро стандартів дехто навпаки намагається вести наступ на наші права.

Що ж, сподіваємося, що сказане під час круглого столу дійде до можновладців, які мають можливість реально допомогти нам. І чим більше будемо нагадувати про себе, тим більше шансів на те, що нас таки почують. І саме для цього і потрібні подібні зустрічі. Бо недарма сказано у Святому Письмі: «Стукайте і вам відчинять».

Євген Познанський, «Промінь»