Вітаю Вас Гість!
17:42 Світлана Петровська. Стаття пам'яті героїв Крут | |
| Сьогодні, в цей надскладний і надтривожний час, коли кожен українець починає і завершує свій день стрічкою новин, мимоволі згадуєш зразки надзвичайного героїзму й самопожертви колишніх поколінь. Їм також випали на долю нелегкі часи та неймовірні потрясіння. Червоний терор, голод, військові дії, зміна влади – все це тодішні реалії. І найголовніше, що більшість з них, незважаючи ні на що, зуміла піднятися НАД страхом за власну долю і залишити нам, своїм нащадкам, приклад того, як саме потрібно діяти, а, якщо доведеться, то й помирати. Першими в цьому мартиролозі для нас, киян, як, втім, і для всіх українців, стоять Герої Крут. Адже вони були звичайними хлопцями, сповненими надій на майбутнє, які гуляли вулицями нашого міста, сміялися, дружили, закохувалися і дарували коханим квіти. Вони встигли в своєму житті небагато, але, не вагаючись, відділи його за Незалежність нашої України. Давайте пригадаємо, яким був перебіг подій напередодні битви під Крутами і що саме передувало кроку у вічність, зробленого молодими героями. Наприкінці січня 1918 року ситуація в УНР була доволі складною. Якщо влітку 1917 року армія нараховувала майже 300 тис., то в січні 1918 року її чисельність зменшилася до близько 15 тис. в усій країні. За свідченням істориків, українське військо було здеморалізоване й стомлене війною. Окрім того, з вояками працювали, і досить непогано, революційні агітатори, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. В Четвертому універсалі, яким Україну було проголошено «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», уряд УНР закликав всіх громадян держави до боротьби з більшовицькими військами. Але ще до того, а саме 5 січня 1918 року, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Cв. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців, вступ до якого був винятково добровільним. Незабаром у київських газетах з’явилося звернення до українського студентства. Осторонь не залишилися і учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва, які поповнили лави новоствореного куреня. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка. 26 січня 1918 року до Києва надійшло повідомлення від командира військового загону, який знаходився під Бахмачем, Аверкія Гончаренка, що цей загін потребує негайної допомоги проти наступаючих більшовицьких загонів. А вже 27 січня до них прибуло підкріплення: перша сотня Студентського куреня. Переважна більшість студентів не мала військової підготовки та була погано озброєна: вони мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. Вже під час самого бою до вояків приєдналося ще 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва. Не наважуючись зустріти противника в Бахмачі, де перебувало до двох тисяч революційно налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала рити окопи й споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні близько чотирьох сотень бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві. Наступного ранку 29 січня (за іншими, даними – 30 січня), близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов радянськиий бронепоїзд, що розпочав обстріл оборонців із тилу. Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів закінчувалися набої й скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників із лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції в Крутах і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека. Юнкери відступали під прикриттям насипу, а студенти спереду й позаду мали відкриту місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Оточити та знищити студентів більшовикам не дала допомога резерву. Забравши вбитих і поранених, українське військо відійшло до ешелону. Що ж до більшовиків, то вони не мали змоги продовжувати наступ на Київ, адже залізничні колії на станції Крути були заздалегідь розібрані українськими вояками. Відразу зазначу, що це, разом з винятковим героїзмом українців, виявилося тим фактором, який затримав на кілька днів наступ більшовиків і дав можливість війську УНР перегрупуватися й підтягнути свіжі сили. Близько 17-ї години 29 січня зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, зі 27-ми студентів спочатку знущалися (очевидці перепоховання вояків згадували, що їхні тіла були вкриті жахливими ранами від багнетів та численних куль), а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримала спів. Деякий час після розстрілу місцевим жителям було заборонено ховати тіла померлих, а потім вони знайшли спокій в тимчасовій могилі, виритій там же, поблизу залізничної станції Крути. Згодом, вже в березні 1918 року деяких з них було перепоховано на Аскольдовій могилі, але, нажаль, їхні могили не збереглися. Тож зараз біля Аскольдової могили ми можемо побачити символічний хрест, встановлений вже за часів Незалежної України в пам’ять про молоді життя, віддані за її волю. Щорічно відзначаючи День пам’яті Героїв Крут, ми інколи забуваємо, що словосполученням «Герої Крут» стоять конкретні люди, інколи дуже молоді, що кожен з полеглих вояків – окрема людина, зі своєю долею, своїм життєвим досвідом. Спільним у них було лише одне – мученицька смерть під Крутами. Історія не зберегла навіть імен деяких з них, лише прізвища. Зокрема, н Аскольдовій могилі було поховано 19 осіб, а саме: Андрій Омельченко, сотник Володимир Шульгин Павло Кольченко Лука Дмитренко Микола Лизогуб Попович Олександр Андріїв Микола Божинський-Божко Ізидор Курик Олександр Шерстюк Головощук Чижів Кирик Андрій Соколовський Микола Корпан Микола Ганкевич Євген Тарнавський Гнаткевич Григорій Піпський Ще кількох хлопців, які не були киянами, рідні поховали на батьківщині. Одного юного вояка не змогли опізнати, тому він навічно залишився там, в Крутах, де прийняв свій останній бій. Минув рік з того часу, коли у 2022 році ми у складі автобусної екскурсії «Героїчні Крути» побували на місці бою, побачили відтворену вже в наш час станцію та музей, розташований в залізничних вагонах. В пам’ять про полеглих юнаків хором заспівали Гімн України, а я особисто – ще й «Баладу про Крути». Сплив рік, страшний рік для України та українців. А здається, ніби минув цілий вік і ця наша подорож відбувался в якомусь минулому житті, коли ми ще не знали напевне, а тільки здогадувалися, що українцям знову доведеться виборювати свою Незалежність зі зброєю в руках, під час повномасштабного вторгнення підступного агресора. Як не знали і того, що історія того запеклого бою отримає своє продовження вже в наші дні. 1 березня 2022 року, через 104 роки після Битви під Крутами (з інтервалом лише в місяць), між селами Пам'ятне та Хороше Озеро, що знаходяться у Чернігівській області поблизу Крут, відбувся бій ЗСУ та тероборони з російськими окупантами. А ще перед боєм окупанти обстріляли Меморіал пам'яті Героям Крут — символ боротьби за незалежність України, та фотографувалися на його фоні. Та недовго раділи рашисти, адже, за свідченням місцевих жителів, після бою по всій окрузі трупи майже 200 загиблих російських солдатів та офіцерів збирали по всій окрузі і вивезли двома КАМАЗами. Тож впевнена, що поколінням наших предків, які дивляться на нас вже з потойбіччя, не соромно за своїх нащадків, адже всі ми, кожен на своєму місці, робимо все від нас залежне, щоб раз і назавжди довести підступному ворогу, «що ми, браття, козацького роду»! | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |