Вітаю Вас Гість!
19:39 Установче засідання робочої групи 09.03.23 | |
| 09 березня в режимі зум-конференції відбулося установче засідання робочої групи по внесенню правок до проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю на працю», більш відомого як законопроєкт №5344-д, який був відправлений депутатами Верховної Ради України на повторне перше читання. І, хоча кілька депутатів вже підготували низку правок на 24 сторінки друкованого тексту, засідання вийшло дійсно установчим. Варто зауважити, що громадські організації людей з інвалідністю, як змогли взяти в ньому участь, не сказали жодного доброго слова не лише про сам законопроект, але й про взагалі щодо необхідності його прийняття. Принагідно хотів б відзначити, що народний депутат Сергій Дмитрович Гривко вів це засідання дуже толерантно. Я також мав можливість в рамках п’ятихвилинного виступу висловити бачення піднятих проблем, як очолюваної мною організації, так і власне. Тож хочу ще раз донести до громадянського суспільства тези мого виступу й тези виступів представників інших громадських об’єднань людей з інвалідністю, присутніх на зум-конференції. Між тим, слухаючи представників органів влади, серед яких була і професорка Львівського університету, вірогідно, знайома з проблемами людей з інвалідністю виключно з книжок і публікацій, можна зробити висновок, що наука в Україні і досі відірвана від практичного життя суспільства. Саме тому результат її теоретичних студій поки що далекий від реалій життя, якщо, звичайно, там не має місця якийсь інший, більш приземлений інтерес. А от судячи з виступів представників громадських об’єднань людей з інвалідністю, які мають щоденний досвід практичної роботи, цей проєкт закону є не лише шкідливим, а й навіть злочинним, а отже він має бути взагалі відкликаний раз і назавжди. Натомість народні депутати мають підготувати якісні законодавчі акти, потрібні для держави і власне для людей з інвалідністю, а не прикриватися тезами про євроінтеграційні потреби України, оскільки згаданий законопроект не має нічого спільного з євроінтеграційними потребами. Особисто мені дуже хотілося б знати, хто переконав його авторів в тому, що ерзац, який вони намагаються проштовхнути, має хоч щось спільне з європейськими цінності, які ним, нібито, запроваджуються. Безумовно, я усвідомлюю, що депутатам Верховної Ради зробити такий крок практично неможливо, оскільки навіть ті з них, хто голосував за проєкт закону № 5344 в першому читанні, розуміючи при цьому, що він шкідливий та злочинний, робитимуть так й надалі, підкоряючись партійній дисципліні та виправдовуючись перед собою колективною безвідповідальністю (і позичаючи при цьому очі у Сірка, а «рукою тягнучись до маракуйі»). Тому приклад порядності депутатських фракцій «Європейська солідарність» та «Батьківщини» стосовно цього конкретного законопроєкту, як на мою думку, в рази підвищить кількість голосів, відданих за ці партії на майбутніх парламентських і президентських виборах. Однак дивно, що цієї простої істини не усвідомлюють депутати від інших партій. Втім, як того, що за всі свої дії (або бездіяльність) потім, вже після перевиборів, необхідно буде відповідати. А задавати питання, причому дуже незручні, будуть не лише люди з інвалідністю, отриманою внаслідок травм чи захворювань, але й люди з інвалідністю, які повернуться зі зброєю після переможного завершення війни. Але виходимо з того, що «маємо, що маємо». А маємо ми те, що проєкт закону № 53 44-д, який не вдалося проштовхнути «тушкою», був направлений на повторне перше читання, та, зважаючи на його суспільний резонанс, була створена робоча група по доопрацюванню законопроєкту. Установче засідання цієї робочої групи, як вже було сказано вище, недаремно відбулося 09 березня, в день народження Тараса Шевченка, який багато і влучно писав про власних яничарів-запроданців. І, звичайно, в ситуації, що склалася, цілком мені вважається цілком логічним надати до законопроєкту певні правки, якщо вже немає можливості його остаточно відхилити. При цьому звернувши увагу на найбільш промовисті, з огляду на міжнародне право (бо ж Україна декларує своє прагнення до євроінтеграції), злочинні дії стосовно людей з інвалідністю в Україні. В попередніх публікаціях я докладно висвітлював допущені законопроєктом № 5344-д порушення Конституції та інших законів України, а також Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю і, разом з нею, цілої низки міжнародних законодавчих актів, прийнятих Україною і Євросоюзом щодо цієї категорії суспільства, тож не буду ще раз на цьому зупинятися. Наголошу лише, що, попри важливість питання працевлаштування людей з інвалідністю, воно є для них далеко не найгострішим і не найважливішим. А зважаючи на те, що законопроектом здійснюється брутальна підміна понять (назва законопроекту про одне, а суть його зовсім інша), ми можемо стверджувати, що насправді він має на меті фактичне знищення не лише ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», але й насамперед – прав і свобод громадських об’єднань осіб з інвалідністю та досягнень соціального й правового характеру стосовно цієї категорії суспільства, які були зроблені за роки незалежності України. Слід також мати на увазі, що ухвалення законопроєкту №5344-д в його нинішньому вигляді перекреслить необхідність виконання Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні під кураторством першої леді, бо з його прийняттям фактично відпаде потреба в безбар’єрності. Люди з інвалідністю покірно вмиратимуть вдома, у власній квартирі, без можливості приймати участь в суспільному житті і у справах функціонування громадянського суспільства. І в цьому випадку ініціатива прийняття означеного законопроекту набуває зовсім іншого забарвлення. Чому? Та, в першу чергу, тому, що люди з інвалідністю в Україні потребують соціального захисту, їм елементарно нема чого їсти. А також психологічної й фізичної реабілітації (і про це треба писати закони та відшукувати бюджетні, позабюджетні й донорські кошти), не лише для учасників бойових дій, хоча їм, безумовно, вона потрібна в першу чергу. Що стосується працевлаштування, то в ситуації, що склалася, працевлаштовувати немає кого. Зауважу, що до сьогодні переважна більшість формально працевлаштованих людей з інвалідністю не була працевлаштована по суті. Замість них «працювали» трудові книжки, які приносили своїм власникам хай невеличкий, жебрацький по суті, але все ж-таки дохід. Засадничі поняття законопроєкту (статті 18, 18-1, 18-2, 19, 19-1, 19-2 тощо) не лише не вирішують проблеми, а й офіційно фактично узаконюють колись нелегальні можливості. Тим більше, що з нього було викинуте поняття «працевлаштування за основним місцем роботи». Зауважу: не лише люди з інвалідністю, а й окремі «несвідомі» громадяни вважають, що, вірогідно, пільги для підприємств громадських об’єднань людей з інвалідністю сподобалися підприємцям і, можливо, не лише їм. А це, в свою чергу, наштовхнуло авторів законопроєкту на думку створити умови для отримання таких пільг всіма бажаючими підприємцями за рахунок псевдо-працевлаштування названої категорії населення. Чому мова йде саме про «псевдо-працевлаштування»? Тому, що реальне працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавцям, які, можливо, взагалі, ніколи не бачили справжню людину з інвалідністю, є таким величезним клопотом для їхньому бізнесу, який хоче заробляти гроші (бо кожен бізнес створюється саме для заробляння коштів), а не займатися благодійництвом, що той бізнес, скоріше за все, просто припиниться. Підприємства громадських організацій осіб з інвалідністю займаються цією проблемою тому, що їхнє завдання (хоча, заради справедливості, не всі його сьогодні виконують) – здійснення соціальних функцій стосовно цієї категорії суспільства. Люди з інвалідністю зовсім не проти, щоб фізично здорові підприємці їх працевлаштовували і, відповідно, отримували пільги, тобто отримували користь за суспільно-корисну справу. Я свідомо виношу за дужки працевлаштування названої категорії відповідно до законодавчої квоти і сплату штрафів за невиконання цієї квоти. Це окрема тема, якій варто присвятити окремий допис. Але для цього необхідно дотримуватися тих же умов, які стосуються підприємств громадських організацій осіб з інвалідністю (закон про сплату ЄСВ, стаття 14). І люди з інвалідністю будуть раді, якщо в Україні знайдеться хоча б кілька таких підприємств. Ну і, безумовно, якщо вони будуть виконувати соціальні функції, як підприємства громадських об’єднань людей з інвалідністю. Ще одна вагома причина того, що в Україні фактично відсутні суб’єкти працевлаштування, знов-таки пов’язана не з законодавчими проблемами. І це добре відомо авторам законопроєкту, який, по суті, майстерно відволікає увагу громадськості від реальних проблем соціального захисту, психологічної і фізичної реабілітації. Вона, ця причина, полягає в тому, що люди з інвалідністю масово виїхали за кордон. Причому не лише з окупованих територій та територій, де ведуться військові дії, а й звідти, де бойові дії не ведуться і ніколи не велись. І пояснення дуже просте. В Німеччині, приміром, незрячі громадяни отримують виплати більш ніж 1000 євро. В інших країнах ситуація якщо і гірше, то лише відносно. Іншим нозологіям виплачується трохи менше, але не набагато. А в Україні далеко не всі мають навіть 100 євро, і це при тому, що українські ціни стрімко наближаються до європейських, а де в чому навіть їх перевищують. До того ж, люди з інвалідністю, що проживають в Німеччині, мають повний пакет державних соціальних гарантій з безкоштовним проїздом, відвіданням закладів культури, можливістю отримувати безкоштовні продукти харчування, допомогу одягом тощо. І вони не збираються повертатися в Україну до завершення війни, а значна їх кількість і пізніше буде намагатися залишитися там. Та й з Польщі, Франції, Італії, Данії, Норвегії, інших європейських країн ні люди з інвалідністю, ні фізично здорові люди не поспішають повертатися. Напевне, тому, що рівень соціального захисту цих країн в десятки разів відрізняється від нашого. Приміром, в Польщі, модель якої, нібито, береться за основу для законопроєкту 5344-д. Втім, можливо, копіювальники польської моделі були неуважними і чогось не додивилися, бо в кінцевому підсумку вийшли якісь різні моделі вийшли. От і виходить, що люди з інвалідністю тікають звідси, з хоч і відносно, але безпечних територій, а от назад повертатися не дуже поспішають. Чи не складається у читачів враження, що згаданий законопроєкт створюється не для працевлаштування людей з інвалідністю, а для втілення низки бажань зацікавлених осіб? І виник він також не на пустому місці, оскільки є змістовним продовженням цілеспрямованих кроків, які вже позбавили бюджетної фінансової підтримки громадські організації осіб з інвалідністю, тобто найбільш незахищеної верстви населення, натомість надавши таку підтримку політичним партіям, тобто найбагатшій частині суспільства. Скажу навіть більше: вже кілька років поспіль наполегливо проштовхуються законодавчі акти (я перераховував їх в попередній публікації, тож не буду повторюватися), що цілеспрямовано позбавляють соціальних гарантій людей з інвалідністю. Повторюся, якщо немає можливості відхилити законопроєкт в цілому, до нього необхідно вносити правки. З цією метою, а також задля того, щоб в подальшому громадським об’єднанням людей з інвалідністю не докоряли у небажанні співпрацювати з органами законодавчої влади, ними (тобто ГОІ) буде підготовлений ряд правок і, відповідно, запропонований робочій групі. Як очолювана мною громадська організація, так і ряд моїх колег, що представляють інші об’єднання громадян з інвалідністю, готові до співпраці з робочою групою та будуть намагатися максимально плідно й ефективно покращити законопроект № 5344-д. І, якщо він в кінцевому підсумку буде ухвалений (а все йде саме до того), то люди з інвалідністю, інтереси яких ми представляємо, принаймні, будуть розуміти, що нами в цьому напрямку зроблено все, що можна було зробити. Тим більше, що, як і раніше, я не маю впевненості, що правки, запропоновані нами, будуть враховані. А чи будуть враховані ці правки, покаже життя. Правда ж, всі ми розуміємо механізм депутатського голосування за правки? І депутати також знають, що ми його розуміємо. Хоча, безумовно, наша думка з приводу цього проєкту закону не змінилася, і він має бути відкликаний раз і назавжди. Натомість конче необхідною та нагальною є підготовка законопроектів, спрямованих на соціальний захист, фізичну і психологічну реабілітації осіб з інвалідністю та громадян, які постраждали внаслідок російської агресії в Україні. В першу чергу мова йде про пакет державних соціальних гарантій, соціальний кодекс, пакет соціальних гарантій для незрячих і слабозорих громадян, що має працювати як на державному, так і на місцевих рівнях. Сподіваюся, що і Верховна Рада, і Президент України, і Кабінет Міністрів, і органи виконавчої влади на місцях, пам’ятаючи, що в Україні триває війна, і незахищені верстви населення дійсно знаходяться в катастрофічному становищі, займатимуться реальними питаннями євроінтеграції і дотримуватимуться міжнародних стандартів, в першу чергу - Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. У схожій ситуації Уінстон Черчілль запитував: «А навіщо ж ми тоді воюємо?» Напевне, не для задоволення власних інтересів, неважливо, особистих, партійних чи бізнесових. І навіть якщо не зважати на людський фактор, то владі напевне слід мати на увазі ту ж-таки війну, що триває в Україні, а також майбутні парламентські і президентські вибори. А громадянське суспільство, принаймні в нашій державі, завжди сподівається виключно на краще. Слава Україні! | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |