Вітаю Вас Гість!
Четвер, 06.08.2020, 04:03
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Наше опитування

Яким проблемам інвалідів слід приділити увагу на нашому сайті
Всього відповідей: 123

Пошук

Архів записів

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2019 » Липень » 23 » Засідання Київського міського комітету доступності. Роздуми учасника
22:18
Засідання Київського міського комітету доступності. Роздуми учасника
03 липня 2019 року відбулося чергове засідання Київського міського комітету доступності, членом якого є голова ГО ВГО ВППІ, Володимир Борисович Петровський. Нижче публікуємо його роздуми за підсумками цього заходу.
Частина перша
"03 липня 2019 року відбулося чергове засідання Київського міського комітету доступності. Докладну інформацію щодо порядку денного цього заходу всі зацікавлені зможуть знайти в офіційних джерелах. Я ж, як і завжди, хотів би прокоментувати окремі питання, що, як на мою думку, варті уваги. Загалом, це засідання було ординарним, оскільки воно практично повністю було присвячене виконанню попередніх доручень, даних представникам органів виконавчої влади міста Києва.
Однак насправді захід виявився дуже показовим за результатами і промовистим для тих, хто вміє чути й аналізувати. Мені можуть зауважити, особливо ті, хто був присутній на засіданні, що це не так, адже на ньому не було прийнято жодного неординарного рішення. Дійсно, не було, та й не могло бути прийнято ні за функціоналом органу, ні за логікою побудови його діяльності. Однак це засідання, як ніколи, яскраво, висвітлило цілу низку проблем, без вирішення яких подальший поступ є, на мою думку, неможливим.
І це при тому, що з квітня 2019 року, коли комітет очолила Марина Петрівна Хонда, новий заступник мера Києва, його засідання проходять щомісяця, якщо не частіше. А до цього протягом року не було жодного. Марина Петрівна дійсно намагається зрушити з місця важенну каменюку проблем, яка за довгі роки вже встигла врости в землю і навіть порости мохом. Проте, нажаль, одного бажання замало, а достатнього досвіду з проблем людей з інвалідністю навіть за кілька років отримати неможливо. І справа навіть не в тім, що фізично здорова людина не може зрозуміти, відчути і компетентно вчасно пропрацювати на гостру психофізіологічну проблему, хоч щирі зусилля важливіші за багаторічну удавану байдужість, і зовсім не в тім, що для набуття досвіду, який до певної міри компенсує відсутність спеціальних знань, що з’являються впродовж низки років роботи за означеним профілем, а в першу чергу – саме в тому, що дорадчо-консультативні функції комітету не спроможні всіх тих, хто свідомо ігнорує проблеми людей з інвалідністю, примусити виконувати навіть те, що вони зобов’язані виконувати за посадовими обов’язками. Саме з цим ми і зіштовхнулись на останньому засіданні. І те, що це сталося на 3-му, а не на 20-му засіданні, нічого не міняє, бо важелів впливу не існує, тож добре, що це стало зрозумілим одразу. Таким чином або подальші засідання будуть звичайною формальністю і пустою втратою часу, або слід створювати дієві механізми, які забезпечать реальні можливості вирішення проблем людей з інвалідністю, контролю за вирішенням цих проблем і відповідальності за виконання або невиконання поставлених завдань.

Хотілося б перерахувати ці проблеми, проілюструвавши їх невеличкими коментарями. Отже:
1. Нерозуміння проблем, з якими зіштовхуються в повсякденному житті (а особливо – при пересуванні містом) люди з інвалідністю. Яскравим підтвердженням цієї тези є щире нерозуміння, висловлене представником «Київавтодору» на засіданні Комітету доступності, щодо відмови Національного заповідника «Софія Київська» (між іншим, занесеного до реєстру ЮНЕСКО) погоджувати проект реконструкції Софійської площі. Можливо, «Київавтодору» вигідно за рахунок коштів Київського міського бюджету переукладати тротуарну плитку з незначними додатковими роботами, але реконструкція повинна передбачати дотримання державних стандартів стосовно людей з інвалідністю. При цьому бажано обійтись без гранітної тактильної плитки, придатної не для поліпшення доступності, а, скоріше, для інвалідизації населення. В свою чергу, заповідник «Софія Київська» потрібує не «галочки» про зроблену реконструкцію (і зароблені на цьому кимось гроші), а реальних змін, які зроблять доступними підходи до об’єкту культури, який охороняється ЮНЕСКО. А це означає, що кошти київського міського бюджету мають бути використані для поліпшення іміджу нашого міста, а не для гарної звітності або бездарного вкладення цих коштів. Тому Софія Київська заперечує проти проекту реконструкції площі, як люди з інвалідністю, для зручності яких, власне (принаймні, на папері) робиться ця реконструкція, але «Київавтодор» протискає саме цей проект, як танк, і впевнений, що перемога, рано чи пізно, залишиться за ним. Що ж стосується людей з інвалідністю, то їхні проблеми взагалі його не цікавлять, хіба що на словах. Сподіваюся, що це питання буде винесене, як окреме, на наступне засідання Комітету доступності.
2. Небажання розуміти вищеназвані проблеми. Під час засідання Комітету доступності один з членів цього комітету, Євген Свєт, продемонстрував фотоматеріал, який наочно засвідчує бездумність і нехлюйське ставлення до створення безбар’єрного середовища на київських теренах. За браком часу, який не хотілося б відбирати у читачів, наведу лише один приклад елементарного небажання подумати про те, що робити незрячій людині в створеному псевдо-безбар’єрному середовищі. На першому фото ми бачимо каналізаційний люк в оточенні тактильної плитки з дбайливо збитими навколо люку краями (принагідно хочу подякувати за фото фейсбук-групі «Київ під ногами», з якої воно і було отримане). Тобто тактильну плитку покладено на хлопський розум, бездумно і безсистемно. На другому фото -
яскравий приклад застосування тактильної плитки відповідно до міжнародних стандартів, за принципом розумного пристосування. Це фото було зроблене в грецькому місті Іракліон (о. Крит). Як бачимо, в цьому випадку плитка попереджує незрячого про каналізаційний люк і обходить його, щоб запобігти травмуванню особи з вадами зору.
3. Нехтування вимогами людей з інвалідністю щодо вирішення їх проблем. З квітня 2019 року в Україні вступили в дію державні будівельні норми, які, хоч і потребують певного доопрацювання, але максимально, особливо в частині безбар’єрності для людей на візках, наближені до міжнародних стандартів. Проте державні будівельні норми існували і раніше. Нажаль, небажання, в тому числі - виконавчих органів державної влади, вирішувати проблеми людей з інвалідністю відповідно не лише до міжнародних стандартів, а й вітчизняних державних будівельних норм, на сьогоднішній день призвели до того, що безбар’єрності в Україні в цілому і в Києві зокрема, практично не існує і, повторюся, те, вже зроблене не відповідає міжнародним стандартам або відповідає з великою натяжкою. Поки що не змінюється ситуація і з введенням в дію нових державних будівельних норм. Щоб не бути голослівним, зазначу: приклади, які розглядалися на засіданні Комітету щодо недоступності навіть центру Києва (Хрещатик, Майдан Незалежності, вулиця Богдана Хмельницького та інші) і зволікання з приведенням об’єктів до безбар’єрного стану (підприємство № 1 УТОС на Лобановського, вул. Вишгородська, вул. Жукова тощо), в тому числі з фінансових причин (вірогідно, планові фінансові розрахунки на рік не здійснювалися), є яскравим підтвердженням сказаного вище.
Безвідповідальність, і неважливо, внаслідок непрофесійності чи нехлюйства (відповідальність за те й інше є однаковою) у питаннях щодо вирішення проблем людей з інвалідністю. Яскравим прикладом безвідповідальності є ситуація зі станцією метро Святошин. Незважаючи на те, що «зразкова» реконструкція станції метро Святошин не повністю відповідає міжнародним стандартам, вона все ж максимально наближена до них. Однак, напевне, станції метро в напрямку Теремків (наприклад Голосіївська) можуть бути прикладом таких стандартів не в меншій мірі, хоч і не повністю. Проте дістатися до майже безбар’єрної платформи станції «Святошин» через не реконструйовані підступи до неї досить проблематично. І відповідальних за цей обсяг роботи за 3 (три) засідання Комітету знайти так і не вдалося ні громадськості, ні представникам виконавчих органів влади міста Києва. Тобто ця безвідповідальність стосується безпосередньо органів влади. Інспекційна поїздка заступника мера Києва, М.П. Хонди, з оглядом ситуації на місці, сподіваємося, зрушить з мертвої точки вирішення цієї проблеми. Однак навіть в її анонсі вказано, що це – перша доступна станція , яка «має стати першим повноцінним хабом для людей з інвалідністю». Але текст статті більш справедливий, аніж її анонс: доступною станція стане лише тоді, коли всі роботи, які не виконуються протягом значного часу, і відповідального за які поки що так і не знайдено, нарешті будуть виконані, люди з інвалідністю зможуть безперешкодно користуватися і платформою, і переходами, і станцією метро. І така ситуація складається, нажаль, не лише з доступністю до станції метрополітену, а й до станцій швидкісного трамваю, наземних і підземних переходів, значної кількості державних та недержавних установ. Оце і є та безвідповідальність по відношенню до людей з інвалідністю різних нозологій.
4. Бажання заробити на проблемах осіб з інвалідністю (знов-таки, не важливо, через чиюсь некомпетентність чи звичайну жадібність, бо відповідальність за це однакова) додаткові кошти з міського бюджету. Обговорення на Комітеті питання реконструкції шляхів підходу до УВП № 1 УТОС на вулиці В. Лобановського та неймовірна сума коштів (близько 800 тис. грн.), необхідна на ці потреби, а також інші додаткові кошти, озвучені під час засідання і необхідні для забезпечення потреб людей з інвалідністю, постійні скарги в районах на відсутність грошей на потреби безбар’єрності, посилання на їх відсутність і постійні пошуки цих грошей в різних інстанціях наштовхує на думку, що люди з інвалідністю - непогане джерело для додаткових фінансових надходжень. А якщо зважати на те, що роботи по безбар’єрності виконуються з порушенням ДБН та міжнародних стандартів, що, до речі, також було відображено в фотоматеріалі, продемонстрованому на засіданні та вже згаданому вище, і безвідповідальності за неякісно виконані роботи. І шкода, якщо люди з інвалідністю стануть в пригоді не як громадяни, для яких потрібно створити рівні можливості, а як джерело, з якого можна отримати гроші (правда, зовсім не для їхніх потреб). А що стосується об’єкту на Лобановського, то не треба створювати непотрібного ажіотажу, питати людей, проводити безкінечні наради, адже нажаль, не лише значна кількість звичайні люди, але й окремі посадові особи, не дотичні до специфіки безбар’єрності, не володіють ні нормами чинного законодавства, ні нормами міжнародного права. Є міжнародні стандарти, є державні будівельні норми. Якщо не знаєш, як зробити, то роби за законом. І кошти, необхідні на потреби безбар’єрності, не такі значні, якими часто нас лякають. Не хотілося б, щоб люди з інвалідністю стали джерелом наповнення державних чи приватних кишень.
5. Непрофесійність органів влади у питаннях, пов’язаних з вирішенням проблем осіб з інвалідністю, що безпосередньо належать до їх компетенції. Не секрет, що не існує жодної установи, яка б готувала фахівців державного чи місцевого рівня по вирішенню проблем людей з інвалідністю. Тому і в різних напрямках соціальної сфери важко знайти фахових працівників з цих питань, тим більше, що самі люди з інвалідністю, які б могли кваліфіковано вирішувати ці питання, в силу різних обставин в переважній більшості не мають можливості працювати в державних і місцевих органах влади. Можна і потрібно вивчати законодавство, але, судячи з реалій, які ми маємо, ні часу, ні бажання у більшості тих, хто дотичний до цих проблем, вірогідно, немає. А може, й тому, що не вважають проблеми людей з інвалідністю надто важливими. Менше з тим. Можемо констатувати, що безбар’єрності на сьогоднішній день поки що не існує. Ефективної співпраці, яка б могла показати реальні результати, за окремими винятками, - також. Механізмів дії, контролю та відповідальності – також. Отже, нерозуміння проблем людей з інвалідністю разом з непрофесійністю, яка підтверджується відсутністю механізмів дії, контролю та відповідальності на сьогоднішній день гальмує побудову безбар’єрного простору і, як наслідок – вирішення проблем з інвалідністю як в Україні в цілому, так і в місті Києві зокрема.
Зволікання зі створенням механізмів, що спроможні за функціональними обов’язками системно вирішувати проблеми людей з інвалідністю. Доповідь (по пункту 2) з приводу посади уповноваженого в черговий раз підтвердила, що питання зі створення посади уповноваженого, по суті, продовжує стояти на місці. Я зовсім не хочу сказати, що хтось навмисно перешкоджає цьому процесу. Але «солдат спить, а служба йде». Можливо, органи державної влади влаштовує неквапливість цього процесу. Хай іде, як іде, можливо, колись кудись і вивезе. Але такий перебіг подій точно не влаштовує громадськість. У людей з інвалідністю життя одне, нажаль, і без того обмежене хворобою, і вони хотіли б хоча б частку цього життя прожити в цивілізованому суспільстві. Причому немає потреби створювати ці механізми з нічого, вони вже існують в усьому світі, і в Україні також. Це служби Уповноваженого з прав людини, дитини, людини з інвалідністю тощо, і державні, і місцеві, і приватні. Вони наділяються комплексом повноважень: прав, обов’язків, відповідальністю, контролюючими функціями. Ця служба може бути структурною одиницею державного уповноваженого уряду, Президента, Верховної Ради тощо чи місцевою структурою місцевого бюджету. Вона зобов’язана і спроможна вирішувати всі проблемні питання, покладені на неї, в даному випадку – проблеми людей з інвалідністю. Будь-які дорадчі органи покликані допомагати у вирішенні певних завдань, кожен – відповідно до своїх функціональних обов’язків. Нажаль, поки що, незважаючи на те, що назване вище питання було озвучено ще на першому засіданні Комітету доступності і обговорюється щомісяця, воно продовжує перебувати в стані «зимової сплячки».
Однак саме створення механізму служби уповноваженого з питань людей з інвалідністю з належними функціональними правами і обов’язками, якщо в силу певних обставин не у вигляді повноцінного державного механізму (хоч це логічніше та ефективніше), то на даному етапі – у вигляді місцевого механізму, який з часом міг би, при необхідності, укріпити та підсилити державний механізм на сьогодні є єдиним цивілізованим та апробованим світовим досвідом способом ефективного, комплексного і системного вирішення проблем людей з інвалідністю. Під егідою цієї служби, як і самого уповноваженого цілком реальним стає виконання і загальноміських, і районних, і локальних програм типу «Київ безбар’єрний», «Турбота», а також всіх інших соціальних програм, проектів, будь-якої загальноміської, місцевої і навіть міжнародної співпраці".
(далі буде)
Переглядів: 60 | Додав: vuppi | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: